Лихi люди

Панас Мирний

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Лихi люди» Панаса Мирного – повiсть, присвячена темi боротьби кращих верств населення за iнтереси народу***. Для твору характерна контрастнiсть образiв: чеснi iнтелiгенти Петро Телепень i Тимофiй Жук протиставляються пiдступним i лицемiрним Шестiрному i Григорiю Попенку. Перу автора належать й iншi прозовi твори, зокрема, роман «Хiба ревуть воли, як ясла повнi», повiстi «Голодна воля», «Лихо давне й сьогочасне» тощо.

Панас Мирний

ЛИХІ ЛЮДИ

І день iде, i нiч iде.

І, голову схопивши в руки,

Дивуешся: чому не йде

Апостол правди i науки?

    Г. Шевченко

Пiсля похмуроi темноi ночi, в котру не переставав хлюскати лапастий дощ, розливаючи великi рiчки-озера по землi, починало свiтати. Край неба жеврiло рожевим огнем; горiло i миготiло ясним полум'ям. Серед того зарева стовпом стояла кривава попруга i переписувала його надвое. Повiтря нi ворухнеться: стоiть i млiе; усюди тихо, нiмо, – здаеться, немов свiт, затаiвши в собi дух, дожида чогось… А ось пройшла хвилина… друга… З-за землi, па кривавiй попрузi неба скочила невеличка iскорка; довга промiняста стяга простяглася вiд неi над землею; далi викотивсь серп огненного кiльця i – пучок свiту поливсь, розливаючись по горах, лiсах, по високих будiвлях. Далi все бiльше та бiльше випливав з-за землi широкий серп, мов хто невiдомий пiдсував з того боку гаряче iскристе коло. Ось i все воно випливло – чисте та ясне, граючи своiм свiтом. Застрибали його промiнястi голки по землi; заграли яснi iскорки по росi; розстилались-лягали рiзнi кольори по водi. Свiт зрадiв, празникуючи свое величне свято… Сине, глибоке небо розгортало свое безкрае поле, немов казало: котись по мегii куди хоч i як хоч, я буду розстилатись, розрiвнюватись перед тобою, щоб не було тобi нi впину, нi перегороднi. І справдi, на йому не було нi плямочки, нi смужечки: – чисте, високе, глибоке!.. На другому кiнцi стояв тiлько мiсяць, – блiдий, похмурий; мов старий лисий злодюга, вiн тупцювавсь на одному мiсцi, боязко блимаючи своiми темними плямами на сонячне ясне обличчя i дедалi все блiднiв та зникав, мов розтавав вiд гарячого лизання довгих промiнястих язикiв… Вiтер, скотившись з гiр у долини, ховався по темних ярах i щось глухо бубонiв високим скелям та глибоким ровам… І – здавалось – вони дослухались до того таемного гомону: скелi грiзно висовували своi гострi голови, а рови густiше засновували в сизий туман своi поритi боки та чорне слизьке дно… Повiтря було чисте, прозоре. По йому знай то сюди, то туди лiтали iскорки сонячного свiту: то закручуючись у круги, то вистрибуючи одна поверх одноi, як снiг у завiрюху… А земля? Земля, як хороша молода дiвчина, сором'язливо спускала з свого тiла димчату сорочку ночi i вiдкривала свое пишне лоно. Сонце обливало його рожевим свiтом; цiлувало тисячами своiх гарячих iскорок; грiло-пестило теплом свого промiння… Прокинулось усе. Обiзвалась трава голосами тисячi своiх жильцiв: коникiв, метеликiв, жукiв; окликнулись луки сотнями перепелiв; луги, струшуючи срiбну росу, розлягалися спiвами своiх соловейкiв, голосним кукуванням сивих зозуль, журливим туркотанням горлиць, – тодi як в повiтрi бринiла дзвiнка жайворонкова пiсня… Крикнув бугай у болотi – i замовк; сумно роздався його голосний поклик на всю околицю – i затих. Заревли корови по дворах; закричали гуси на плавах; протягли свое «ку-ку-рi-ку!» горлатi пiвнi… Усе рушилось. Прокинулися i люди; протираючи очi, заговорили… Пiшов iх глухий гомiн вiд краю землi i до краго, з одного боку на другий, стрiнувся з свiтовим клекотом – i все злилося в одну пiсню життя. Все зрадiло, стрiваючи день; i день зрадiв, розцвiтаючи, ясний теплий, погожий.

І мiсто П. зрадiло ясному свiтовi: усе кругом заворушилося. З дальнiх кiнцiв його вулицями потяглися вози, риплячи своiми ярмами. На возах була всяка всячина, що тiльки родила i носила на собi сира земля: тут було, великою працею добуте, зерно, годованi свинi, кури, качки, гуси; тут була овощ огородня, садова й польова. Все це везлося па базар – кому нужно, збути; що потрiбно – купити. Коло возiв, нарiвнi з волами, пленталися пох