Сiчовi гостi

Пантелеймон Кулiш

«Сiчовi гостi» Пантелеймона Кулiша – це оповiдання про славетнi часи боротьби за волю Украiни, героями якого е гайдамаки. Твiр е одним з найкращих зразкiв малоi прози письменника поруч з такими як «Орися», «Циган», «Дiвоче серце» тощо.

ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ

СІЧОВІ ГОСТІ

(Споминки старого дiда)

Еге, добродiю! сидимо оце ми з вами на пасiцi – нi гадки!.. Божа бджола гуде, кругом гречки бiлiють… а колись гули кругом мене не такi бджоли: козики гули, небожата, да ще не гетьманцi – сама сiчова воля, добродiю… Переiв я всякого хлiба: помагав i панам панувати, помагав навпослi i гайдамакам-братчикам. Ге! вже того не буде, що було, а було ж воно нащось. Тим-то, нiчого грiха таiти, признаюсь вам, добродiю, який я був дурний колись… на свою рiдну браттю ставав до бою! Далебi!..

Родився я на Подоллi,– то моя рiдна Вкраiна, а се вже менi на старiсть чужа сторона рiдною стала, – шибнула доля, куди схотiла. Родився ж я в державах князя Любомирського, коли чули, пiд Попонним. Старосвiтське мiсто, добродiю. Добували колись його козаки i злили всякий ступiнь землi кров'ю жидiвською, – он яке мiсто Полонне! Ну, родившись у пiдданствi, мусив тим робом i ходити. Взяли мене ще хлопцем малим до замку, до панiв, звичили мене до коней, до козацького обороту, а далi i в надвiрнi козаки записали, бо зросту був я хорошого, таких у надвiрнi корогви й пiдбирали. Величавсь я козацькою зброею перед хлiборобами, i думки не було в мене, против кого вона наготовлена… Не хутко менi очi одкрились, а все ж, хвалити бога, одкрились. Нiхто мене не вмовляв: отак i так воно було, отак воно есть, отаке буде; сам я почув душею, що воно й як воно, i до чого воно… та не так-то хутко досяг самого дна. Глибоке дно й каламутне! Чую було ще змалку – гайдамаки та гайдамаки, нiби сказати – ледарь яка невiрна. Пани на iх як на вовкiв полюють; селяне iх жахаються, а жид аж плюне, як почуе. То, було, й сердишся, як хто гайдамакою налае. Який я гайдамака?.. А гайдамаки з не з кого й брались, як з таких же панських пiдданих. Інший не вгодить шляхтi на облавi, чи на бенкетi, чи на посилках чого не второпае – втiкае од батогiв. Іншого не злюблять панськi похлiбцi,– од них утiкае. А хто, то й так не схоче по наймах тинятись або в панському дворi довiчним грубником пропадати, – i сей, надумавшись, дмухне на Сiч манiвцями.

А там тiльки й пiджидають божого лiта, щоб завiтати в гостi до вельможного панства. Знаете, вся та Вкраiна, почавши од Днiпра, аж геть пiд Збараж, пiд Замостя, все те було колись козацьке. Купили всю ту землю козаки в ляхiв, не за грошi купили, а, кажуть, заплатили самою щирою кров'ю козацькою. А ляхи-то, мовляв, люде лукавi – умови не додержали, собi iзнов усю Вкраiну аж по саме Днiпро загарбали. Так козаки й кажуть: «Ну, коли ж так, панове, то вже ви тут господарюйте з жидовою, а нам у Сiч платiть чинш».

Ото ж, було, й ходять iз Сiчi козаки за чиншем. От iм саме таких було й треба, що всi входи й виходи по панських державах знають-знають усi стежки й манiвцi по Вкраiнi. Пригрiе весняне сонечко, шелесне молодим листям дерево, – iзнiмуться роем небожата, в кого одежа вже наскрiзь свiтиться – пора мiняти на саети!.. От збереться iх докупи десяткiв або й сотень скiльки, виберуть собi ватажка, характерника такого, що вже його хiба срiбна куля вiзьме, що козаки за ним i в огонь, i в воду… гайда на Вкраiну!