Цiпов’яз

Михайло Коцюбинський

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Цiпов’яз» Михайла Коцюбинського – соцiально-побутове оповiдання, присвячене темi непримиренностi iнтересiв багатiiв i бiдного населення***. . Найвiдомiшими творами автора е «Тiнi забутих предкiв», «Intermezzo», «Дорогою цiною», «Цвiт яблунi», «Ялинка», «Хо», «В путах шайтана», «На каменi», «Пiд мiнаретами» тощо. Михайло Коцюбинський – украiнський письменник-iмпресiонiст, майстер психологiчноi прози.

Михайло Коцюбинський

ЦІПОВ'ЯЗ

Тихою ходою, ледве ступаючи натомленими ногами по свiжiй рiллi, йшов за плугом парубок Семен Ворон. Сивi круторогi воли, помахуючи рогатими головами, поспiшались з гори в долину на спочинок, бо Семен нинi трохи припiзнився, доорюючи панський лан. Справдi, було нерано. Осiнне сонце давно вже сховалось за горою, забрало з собою й промiння; лиш холодне небо кидало на чорну землю блакитне сяйво, дихало холодом й вогкiстю.

Сумна та непривiтна картина була перед очима в Семена: справа i злiва, скiльки оком захопиш, чорнiли свiжою рiллею зоранi на зяблю гори, а в ярах та видолинках було ще чорнiше, ще сумнiше… Десь далеко, край небосхилу, здiймалась сива iмла, виповняла повiтря… Чорними ярами покотився бiлий туман, одежа вкрилась дрiбненькою росою… Вогкий холод зцiплював кров у жилах, доймав до костей… Вгорi – темне, непривiтне небо, долi – холодна, мокра земля i бiльш нiчого…

І втома вiд цiлоденноi важкоi працi, i холод, i ся сумна картина мимохiть насували мрiю про теплу хату, гарячу страву, суху постiль, а Семеновi якраз треба було ночувати в полi, укупi з нiчлiжанами, такими ж наймитами, як i вiн, бо до економii було далеко. Так пан звелiв, щоб парубки не згаяли часом якоi годинки… Семен важко зiтхнув, згадавши про се, i поспiшився за волами, що саме збiгали з гори в долину, де табором розташувались на нiч парубки.

Семен розпряг волiв, пустив iх на пашу, а сам примостився бiля парубкiв. Нiчлiжани вечеряли, чим хто мав. Страви не варили, багаття не розкладали, бо лiсу не було поблизу. Семен витяг з торбинки хлiба, кiлька яблук i намацав насподi шматок сала, котрого вiн не клав туди. «Домна!» – промайнуло в головi його, i вiн почув, що якийсь промiнь загрiв його серце, осяяв пiтьму, що оповила дитину, розвiяв густий туман… Так, се його Домна пiклуеться про його, сирота, наймичка, що служить разом з ним у дворi; його люба Домна, що незабаром стане його вiрною дружиною. Бiдна дiвчина! Скiльки вона горя прийняла вiд тих самих панiв, на котрих робить! Скiльки наруги! І чому вона мусить так тяжко працювати на шматок хлiба, той гiркий та солоний шматок, коли панночка, дочка дiдича, живе в розкошi, нiчого не роблячи? Чому вона родилась бiдною мужичкою, чом не панночкою3 Чого в них така неоднакова доля?..

Семен стривожився. Вiн помiтив, що з ним починае дiятись те, чого вiн так боявся. «Дурнi думки», як вiн називав iх, «дурнi питання», на якi вiн не вмiе дати вiдповiдi, починають мучити його, заколочувати спокiй, гнобити серце й мозок.

– Хай йому цур! – сплюнув Семен i рiшивсь вiдкараскатись вiд дурних думок. Вiн глянув на зоране поле i сливе силомiць напрямив своi думи на щоденну роботу. «Скiльки-то ще доведеться виорать панського лану? Чи вспiемо за два днi?.. Де там, де там! Ще того поля – безмiр! І скiльки ж то ланiв, скiльки тоi землi в одного чоловiка? Чому се так, що пан мае необмеженi грунта, а менi не дав бог i клаптика землi?» – непомiтно для себе звернув Семен на тую ж стежку. «От тепер, – марив Семен, – пан сидить десь бiля стола в гарнiй теплiй хатi, а Домна подав на стiл вечерю, гарячi, смачнi страви, а я, напрацювавшись за цiлий день на полi, натомившись, що й ногами не здвигну, мушу, мов пес той, мерзнути на мокрiй землi? Де ж правда?.. Боже! – схаменувся Семен. – Чого мене такi думки морочать? Адже розумнi письменнi люди (хоч би й брат мiй Роман – нащо письменний, навiть за писаря в селi служить) кажуть, що так воно мусить бути, що iнакше не буде… А пани? Адже вони дивляться у письмо, знають, що грiх, як на свiтi треба жити по правдi, не те, що я – темний – дивлюсь i не бачу, мов той за