Лялечка

Михайло Коцюбинський

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Лялечка» Михайла Коцюбинського – новела, у якiй звучить критика народницькоi iдеологii: шкiльна вчителька Раiса Левицька мрiе служити народовi, але ситуацiя в рiдному селi ii розчаровуе***. Найвiдомiшими творами автора е «Тiнi забутих предкiв», «Intermezzo», «Дорогою цiною», «Цвiт яблунi», «Ялинка», «Хо», В путах шайтана», «На каменi», «Пiд мiнаретами» тощо. Михайло Коцюбинський – украiнський письменник-iмпресiонiст, майстер психологiчноi прози.

Михайло Коцюбинський

ЛЯЛЕЧКА

comme un beau jour

Pour un coeur sans espoir.[1 - Сумний, як день яснийДля серця без надii.]

     Соррее[2 - Коппе Франсуа Едуард Жоакен (1812–1908) – франц. письменник.]

Етюд

Драбинястий вiз, запряжений одною конякою, раз у раз пiдскакував i немилосердно трусив, не попадаючи в колiю. У земськоi вчительки Раiси Левицькоi, що iхала на возi, почало од труськоi дороги болiти пiд грудьми – i се було добре, бо одривало ii од прикрих думок. Вона ще не прохолола пiсля iсторii з попом, мов вiдламок розiрваноi вибухом бомби. Перед ii очима, як на злiсть, вставало худе, езуiтське, скривлене вiд злостi обличчя попа, коли вона прилюдно вигнала його з школи. Що ж, iнакше вона не могла вчинити: його вiчнi доноси на неi, похiд проти земськоi школи, пiдбурювання селян та втручання в ii шкiльну працю стали нестерпучими, нерви ii не витримали – i вона зробила поповi бешкет при школярах та селянах. Пiп побiг жалiтися iнспекторовi та свому начальству, а матушка тим часом ускочила з наймичкою в школу, побила горшки i, свiтячи зеленими, як у роздратованоi кицьки, очима, захлипуючись потоком лайки, кинулась iз кулаками на «зухвалу вчительку» – i, напевне, побила б, коли б та не втекла з хати. Ну, приiздив iнспектор, член земськоi управи[3 - Земська управа – виконавчий орган земських установ Росii у 1864-1917рр.], було слiдство, допити – i все скiнчилося тим, що ii перенесено до другоi школи, куди вона саме й iде. Як тiльки скiнчилися iспити, вона забрала свое убоге манаття i, не бажаючи й днини лишатися в одному селi з навiсним попом, подалась у дорогу. І хоч вона далеко була вже од мiсця пригоди, а все ж ся гидка iсторiя гнiтила ii, як сонна мара, – i мутила, й пiдiймала в серцi злiсть. Се вже вдруге на протязi своеi тринадцятилiтньоi служби вона мусить через непорозумiння з попом мiняти школу – i хто знае, що чекае ii на новому мiсцi, де, певно, – ох, Боже! – е пiп i попадя.

Але те, що так трусило i так кололо пiд грудьми, не давало снуватись гiрким думкам.

Край дороги, якою котився вiз, лежав бiлий пiсок i пересипався на вiтрi. Раiса задивилась, як курився над землею, немов дим, бiлий пiсок i пеленою закривав далеку смугу чорного бору. Чепурнi берези, як русалки, маяли на вiтрi зеленими косами. Кострубатi й присадкуватi верби з обох бокiв дороги мiцно чiплялися оголеним корiнням за землю, немов хижий птах загнав пазури у здобич. Було, невважаючи на травень, душно, як улiтку. По гарячому небовi повзли довгi й бiлi, як павутиння, хмарки, на заходi вставало щось грiзне, i росло, i сварилось далеким гуркотом. Раiса все поглядала туди, з тривогою думаючи, чи втечуть вони од бурi, при однiй згадцi про яку вона холола i здригалась.

Вiзник, в одповiдь на ii прохання, цмокав на шкапину i бив ii пужалном по сухих ребрах, та це помагало небагато.

В'iхали в лiсок. Тут було затишно i пахло смолою. На тлi яро-зеленоi молодоi березини гаптувались чорнi гiлки сосни, а там, де березина витiсняла сосну та пропускала паруси сонця, все, здавалось, залите було зеленим бенгальським вогнем. Над дорогою часом попадалась уся в цвiту дика груша або кущ черемхи з медовим запахом бiлих делiкатних китиць.

За лiсом широкi поля поволi й лагiдно спускалися униз, i вiзок усе котився вузькою, нев'iждженою дорогою, що бiгла кривулькою помiж озиминою до села.

Та ось i село. Серед низькодолу i мочарiв стояло воно, прикривши своi убогi оселi вiтами крислатих верб. Здалеку здавалося, що то не хати, а стiжки зчорнiлоi й гнилоi соломи ховаються пiд вербами.

Вiзок котився вулицею, а Раiс