Сонячний промiнь

Борис Грiнченко

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Сонячний промiнь» Бориса Грiнченка – соцiально-психологiчна повiсть, присвячена проблемам освiти селян***. Випускник унiверситету Марко Кравченко переконаний, що лише освiченiсть принесе народу щастя i волю, однак, селяни не дослуховуються до його порад. Перу автора належать й iншi твори, зокрема, «Батько та дочка», «Дзвоник», «На розпуттi», дилогiя «Серед темноi ночi», «Пiд тихими вербами», «Пан Коцький», «Без хлiба», «Каторжна», «Сам собi пан» тощо. Борис Грiнченко вiдомий як талановитий письменник, який працював у жанрах прози, поезii та драматургii.

Борис Грiнченко

СОНЯЧНИЙ ПРОМІНЬ

І

Сонце стояло насеред неба i пекло добре, – як тiльки може воно пекти в наших степах на межi мiж весною й лiтом. Навкруги не було нi деревця – рiвний голий степ. Ще не покошена трава степова та буйнi жита та пшеницi блищали ясними кольорами пiд золотим сонячним дощем, брали очi. Але той, хто iхав оце тепер добре накоченим шляхом, не мiг нiчого того бачити. Густа хмара cipoгo в'iдливого пилу закривала вiд його все, лiзла йому в вiчi, у нiс, у вуха. Хоч буду в фаетонi пiднято було – а може, й саме через це – подорожнiй ледве мiг дихати.

– Чи скоро доiдемо? – спитався вiн нарештi у вiзника.

– А ось уже скоро! – вiдмовив кучер i махнув батогом на конi.

Конi побiгли швидше, а подорожнiй почав дожидатися того «скоро». Захилившись у куточок, силкувався хоч мало небагато заберегти вiд пилу очi та нiс. А сам думав тим часом: «Ну, марою приiду до панiв!»

Вiн iхав до Городинських, багатих панiв, що мали тисячiв iз п'ять десятин землi, жили здебiльшого на селi i тiльки взимку, мiсяцiв на три, приiздили до губернiального мiста, до того самого, звiдки iхав i наш подорожнiй, студент останнього курсу iсторико-фiлологiчного факультету, Марко Кравченко. Вiн цього року кiнчав унiверситета, i тiльки деякi екзамени вiдсунено було на осiнь. Старий пан Городинський надрукував у часопису оповiстку, що бажае мати вчителя синовi-гiмназистовi. Марко Кравченко принiс йому добрi рекомендацii, i пан покликав його до себе на лiто вчити хлопця, що не здав екзамену i восени мусив здавати його вдруге. Марковi, однак, треба було на лiто кудись iхати, бо вiн з того тiльки й жив i в унiверситетi себе держав, що заробляв, учачи недотепних гiмназистiв. Се була важка робота. Встань уранцi, бiжи в унiверситет, а вийшовши з його, поспiшайся верстви за три до одного хлопця з третього класу реальноi школи. Хлопець нерозумкий, ще й лiнивий, учити його – лишенько; але що ж робити? – се давало Кравченковi десять рублiв на мiсяць, а деякi його товаришi робили те саме й за п'ять. Та i в його був ще другий учень – геть-геть аж на тому краi мiста, – i той таки вже й за п'ять. Цими п'ятнадцятьма рублями на мiсяць вiн i жив усю останню зиму й весну – аж поки були унiверситетськi лекцii. Звiсно, того не дуже ставало на життя, часом доводилось не обiдати, а живитися самим чаем; але ж Марко Кравченко до цього вже звик. Чи таки ж йому, синовi мiського чоботаря, боятися того? Батько тягся з останньоi копiйки, щоб вивчити сина, посилав його до початковоi школи, тодi вiддав до повiтовоi. Там побачили, що в Марка е голова, i порадили батьковi вiддати його до гiмназii. Довго вагався батько (матерi не було вже, – давно вмерла), довго думав, а далi сказав:

– Вiн же в мене один! Може, колись подякуе.

І вiн оддав свого Марка до гiмназii. П'ять рокiв ще робив вiн з усiеi сили, кладучи увесь свiй заробiток на сина. Нi, не ввесь, бо хоч i не часто, а був i в його грiх; вiн iнодi пив. Оце не п'е мiсяць, два, три, пiвроку, а там випив де в знайомого чарку-другу та й почав з того часу пиячити. Вiн пив день, два, три, iнодi тиждень, часом i до дому на той час не приходячи. Та коли й приходив, то тiльки ще бiльшого жалю завдавав своему Марковi. Завсiгди ласкавий до сина, вiн тепер плакав, лiз обнiмати та цiлувати його, узивав себе падлом, п'яницею та iншими такими ж назвищами. І так аж доти, поки падав знесилений додолу та й засипав на те, щоб завтра встати, пiти похмелятися та й знову почати тiеi ж.

Поки жива була Маркова мати, ц