Дилогiя. Пiд тихими вербами.

Борис Грiнченко

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Пiд тихими вербами» Бориса Грiнченка – друга частина дилогii, продовження повiстi «Серед темноi ночi»***. Тут так само гостро звучить проблема соцiальноi несправедливостi, твiр мае символiчне закiнчення, яке втiлюе надiю на свiтле майбутне. Перу автора належать й iншi твори, зокрема, «Батько та дочка», «На розпуттi», «Пан Коцький», «Без хлiба», «Каторжна», «Сам собi пан» тощо. Борис Грiнченко вiдомий як талановитий письменник, який працював у жанрах прози, поезii та драматургii.

Борис Грiнченко

ПІД ТИХИМИ ВЕРБАМИ

Роман

Частина перша

Наступае чорна хмара,

А друга синя…

    Народна пiсня

І

ЧОРНА ХМАРА

Минув уже четвертий рiк, вiдколи Денис Сивашенко вiддiлився вiд батька й вiд Зiнька, меншого брата… зараз пiсля того, як середульшого брата Романа заслано на Сибiр. Погана це була iсторiя!.. Розледащiвши Роман у солдатах, не хотiв дома нiчого робити, посварився з батьком та з Денисом, пристав, пiшовши в город, до злодiйського товариства, водив конi, пiймався, суджено його й заслано на Сибiр. Денисовi це не пошкодило, бо раз, що йому з батькiвщини бiльше припало, а друге – всi знали, що вiн сам i впiймав Романа, i виказував на його, то нiкому й на думку не спадало вибивати йому очi Романом… хоч воно таки й погано, як люди знають, що брат у Сибiру… ну, та дарма! Хай краще у Сибiру буде таке ледащо, нiж дома через його колотнеча. От тiльки що з батьком Денис посварився… Дак же вiн у тому не винен: за те, що вiн не покривав Романа, батько, мати й Зiнько зненавидiли його, та й годi!.. Та й це дарма, бо таки все. Що йому припадало, все вiддали. Та вiн би й не попустив, бо там же й його праця. Вiн i радий був, що пiшов од iх: ому вже давно треба було хазяiном бути. Поставив хату на новому грунтi, далi вiд батька, аж з другого краю села, та й хазяiнуе собi. І добре хазяiнуе: за цi чотири роки зрiс вiн угору високо: з Дениса – Денисом Пилиповичем iзробився, з малого хазяiна – багатирем. Своеi землi тридцять десятин, та ще вдвох iз тестем Манойлом посесiю держать… От що! Нехай лиш той дурень Зiнько облизуеться, дивлячись на його заможнiсть. Сам живе, як харпак, мабуть, нiчого й не придбав, одколи батько вмер, самою батькiвщиною старою й держиться. Ха-ха! А Денис он цього року до хати приробив ще другу половину – з великою свiтлицею та з кiмнатою. І в свiтлицi в його так прибрано, що хоч i станового, то не сором приняти: два тапчани, стiльцi чорним покрашенi, по стiнах малюнки великi – вiддавав за iх Денис щетинниковi не то по злоту, а й по пiвкарбованця, бо там такi е, що i з золотом… самих генералiв аж п'ятеро, i вiйна турецька, i страшний суд iз змiем, i «вид города Тулы»… i всi за склом, у великих червоних та в зелених рамцях… А вiкна в хатi такi, що вiдчиняються, а не вiдсуваються, i на вiкнах завiски телiпаються ситцевi, – зовсiм, як у панiв. І лiжко тут стоiть – високе й широке, на йому аж три перини, i засланi зверху червоним «одiялом» (п'ять карбованцiв цiна); а чотири здоровенних подушки замалим не до стелi знiмаються, та всi в ситцевих пошивках з здоровенними лапатими квiтками, – це вже Домаха Денисова набирала, – дуже гарнi, ситець аж по злоту. Нiхто на цьому лiжковi не спить (бо всi ночують у противнiй хатi), а стоiть воно так, закрашае хату, чи то пак «комнату», – щоб видко було, який хазяiн живе, не харпак… Та й дочок же в Дениса двое— то це ж iм Домаха надбала: хай люди бачать, що есть. Надбано, хвалити бога, i на дочок, i на синiв: е в чому походити, е що з'iсти й спити. Не сором, нi, не сором покликати до себе людей, хоч би й таких заможних, як оце зараз сидять у свiтлицi за столом, п'ють, iдять та й про дiло гомонять.

Не малi ж то й гостi!

На покутi сидить старшина Григорiй Павлович Копаниця – той, що колись писарем волосним був, а тепер старшиною. Ге-ге! Тепер уже йому не писарювати, тепер уже вiн багатир на всю губу: своеi землi скiльки! Як iде в город, у земське собранiе (бо вiн же там гласним), то так убереться в сюртука, що пан, та й годi! Та йому ж i треба цього: помiж панами крутиться. Та хоч i на селi, то без жакет