Собор

Олесь Гончар

Перлини украiнськоi класики

Подii роману «Собор» розгортаються у серединi ХХ сторiччя у селищi Зачiплянка. Серце Зачiплянки – давнiй собор, який був зведений ще запорiзькими козаками i вiдтодi став мовчазним свiдком змiни епох i владарiв. Собор обертали на склад зброi, на сховище для комбiкорму… Колись величний, а тепер – обшарпаний та вицвiлий, вiн чекае на нову долю. Мiсцевi горе-керiвники жадають знести собор i побудувати на його мiсцi «кафе для трудящих». На захист собору стають студент Микола i дiвчина Єлька, у серцях яких ще живуть справжнi почуття та щирi мрii…

Олесь Гончар

Собор

I

У жоднiй енциклопедii свiту не знайти вам цiеi Зачiплянки. А вона е, iснуе в реальностi. Без звички навiть трохи дивно звучить. Зачiплянка. Хтось колись тут за щось зачепився. І так пiшло. В давнi, в дозаводськi часи було, кажуть, на цьому мiсцi велике село, що робило списи запорожцям. І коли мандрували козаки на Сiч, то завертали сюди, щоб запастися списами. Отодi, може, котрийсь козак i зачепився тут за якусь молодицю, поклавши початок династii.

Живуть на Зачiплянцi здебiльшого праведнi люди, або, як Микола-студент сказав би, правильнi. Роботяги. Металурги. Тi, чие життя розбите на змiни, деннi i нiчнi. З одного краю селища сага блищить, з другого – облуплений собор бiлiе. Старовинний, козацький. А перед вiкнами селища, за вишняками, за Днiпром, нiч крiзь нiч палахкотить ятриво домен, вулканиться червоно. Там народжуеться метал. Небо тремтить i глибшим стае щоразу, коли металургiйний виплiскуе заграви, бурхаючи з крутого берега лавою розпечених шлакiв.

Буре небо над мiстом, бурi дими.

Опiвночi, пiсля того, як промчить, прошурхоче велосипедами нiчна змiна у бiк заводiв, i, зморена денними клопотами, Зачiплянка нарештi поринае в сон, i висне над нею з просторiв неба мiсяць зеленорогий, собор стоiть над селищами в задумi один серед тишi, серед свiтлоi акацiевоi ночi, що бiльше навiть не на нiч схожа, а на якусь, сказати б, антинiч. Вона тут незвичайна, ця антинiч, вона мовби зачаклована видивом собору, заслухана нiмоi музики його округлих, гармонiйно поеднаних бань, наростаючих ярусiв, його спiвучих лiнiй. Для неi, зачаеноi в бажаннi розгадати дивнi якiсь загадки, розшифрувати тайнописи вiкiв, собор ще повен далекою музикою, гримить обвалом лiтургiй, перелунюе православними месами, пiснеспiвами, шепоче жагою спокут, вiн ще повен грiхами, в яких тут каялись, i сповiдями, i сльозами, i екстазом людських поривiв, надiй…

Заводи дають плавку, i, мов над вулканами пiд час виверження, заграви бурхають у небо, i вся глибiнь його, враз оживши, починае дихати, пульсувати; вiдблиски неба грають ночами на стiнах собору, на його верхах. Якщо о такiй порi повертаеться з iнституту Микола Баглай, студент металургiйного, то вiн, ясна рiч, зупиниться на майданi i за звичкою послухае собор, його мовчання, послухае оту не кожному доступну «музику сфер». Зачувши людину, замушкотить на соборi плавнева лелека, що вимостила собi гнiздо в риштованнi, обкинутому довкола однiеi з бокових бань. Тiльки став, задер голову – уже занепокоiлась, заворушилась, чи загравою розбуркана, чи за лелечат тривожиться, щоб не повипадали з гнiзда. Пiдвелася над гнiздом, i мiж плавкими обрисами куполiв вималювався ще один обрис – грацiозний, на високiй нозi силует.

Стоiть птаха, поглядае з соборноi висоти на улюблену свою з жабенятами сагу, що вiддалiк поблискуе при мiсяцi плесом, озирае срiблястi шатра акацiй, що окутали Зачiплянку густим медвянистим духом.

Материзна все тут, предкiвщина студентова. Вiки промовляють до нього в цей опiвнiчний час, коли вже не джмелять моторчики по садках, не шелестить вода iз шлангiв, i над заколисаною в мiсячнiм сяйвi Зачiплянкою, над ii тихими вуличками пануе тiльки червона сторожкiсть неба та спокiйна яснiсть собору. Вночi собор нiби ще величавiший, нiж удень. І нiколи не набридае студентовi на нього дивитись. Один iз тих велетiв тисячолiтнiх, що розкиданi по всiй планетi, – то мов похмурi цитаделi стоять з щiлинами вiкон-бiйниць, то стрiлчастими шпилями десь черкаються хмар, то в розлогих опуклостях бань вiдтворю