Твоя зоря

Олесь Гончар

«Твоя зоря» Олеся Гончара – соцiально-фiлософський роман, в якому автор пiднiмае низку актуальних для його епохи питань: гуманiстичнi iдеали, жахiття колективiзацii та вiйни, сутнiсть мистецтва, екологiчнi проблеми тощо***. Свiтову славу письменнику принесли романи «Собор», «Прапороносцi», «Тронка», «Берег любовi», «Людина i зброя», повiстi «Бригантина», «Далекi вогнища, новели «Модри Камень», «За мить щастя». Олесь Гончар – видатний украiнський письменник, автор соцiально-психологiчних та фiлософських романiв, повiстей та новел.

Олесь Гончар

ТВОЯ ЗОРЯ

ЧАСТИНА ПЕРША. Подорож до Мадонни

Забiлiли снiги

Какое странное, и манящее,

и несущее, и чудесное в слове: дорога!

и как чудна она сама эта дорога…

    Гоголь

Все життя Заболотний потiм запевнятиме – i, здаеться зовсiм не жартома, – що найнадiйнiшi люди па свiтi – це дiти. Що навiть життям своiм вiн завдячуе тому славному степовому народцю – хутiрським хлопчакам, якi в присмерках знайшли його, поверженого аса, пiд якоюсь там заячою кураiною в степу й па ряднi притягли до хутiрця своiм матерям на клопiт…

Тiеi осенi не раз над цим сiрим окупацiйним степом зав'язувались повiтрянi боi, не раз i Заболотний з'являвся в цьому небi з групою «яструбкiв», прикриваючи своiх хлопцiв, доки вони бомбили розлеглу серед рiвнин, захаращену ворожими ешелонами Вузлову. А коли, вiдбомбившись, знов вiдлiтали на польовий аеродром за Днiпро, полишивши пiсля себе вулкани вогню, пiдлiтки з довколишнiх хуторiв поспiшали до станцii дивитися на розгром, на цю вируючу в полум'i степову Помпею. Зачаiвшись по обчухраних садках, ще не вилопленi до набору хлопцi й дiвчата жагливо, з радiсним калатанням серця спостерiгали, як лопаються цистерни, як горять по численнiших колiях розтрощенi фашистськi ешелони, як аж сторчма стають розпеченi рейки, що по них мали б iх виносити в той проклятий рейх! Степова юнь, – хлопцi ще безвусi, дiвчата нецiлованi, – вони душею вiдчували, що тут, у вогнях Вузловиi, зараз вирiшуеться iхня майбутня доля, бо хiба ж не вона ото випружинюе; з хаосу м'язами покрученого розпеченого залiза? Додому поверталися збудженi, а подеколи навiть iз здобиччю, дiвчата, розшарiлi вiд полум'я та переживань, приносили рудi грудомахи сплавленого цукру, що, в камiнь поскипавшись, був для них мовби дарунком вiд своiх-пiд тих безстрашних за-днiпровських соколiв!

Ось так одного вечора й Софiйка повернулась додому розпалена, несучи на шарких щоках що не розвiяний пломiнь станцiйних пожеж, i тiльки ступила в темрявi на подвiр'я, як Сенчик, менший брат, вискочивши з хати, приголомшив ii змовницьким, нiби на весь степ чутним, напiвшепотом:

– А в нас льотчик!

Так наче сказав би: «А в нас народилось дитятко!..»

У хатi панував шарварок, мати й тiтки хутiрськi когось порали, обмивали, незвично блиснуло закривавлене тiло юнацьке, i Софiйка, затулившись, з почуттям сорому стрiмголов кинулась iз хати. Притиснута до грудей ще тепла грудомаха сплавленого цукру аж тут випорснула в дiвчини з-пiд фуфайки, гупнула в бур'ян край подвiр'я, злякавши брата. Софiйка з Сенчиком просидiли над тим станцiйним трофеем до пiвночi, напружено чатували вiд нiчних шерхотiв рiдну хату, що вся тепер була переповнена iншим життям – клопотами про льотчика.

Згодом-згодом, коли Софiйка вже в ролi сестри-жалiбницi, призвичаена до нових обставин, сидiтиме вечорами бiля порятованого, льотчик одного разу скаже iй:

– Таки ж славнi цi вашi хлоп'ята… А жiноцтво!.. Не знайти слiв… Тiльки чи не занадто гучний розголос пiшов тут про мою персону?

Дiвчина догадалась, що його непокоiть.

– Нiхто не зрадить.

– Чому ви так певнi?

Чому? Вона й сама не знае чому. А от певна – i все… Випадок, зрештою, був рядовий. Скiльки iх падало тодi на лiси, на степи, на болота, щоб збезвiститись назавжди, щоб iще одним смутком похмарити товаришiв десь на далеких, сповнених марного чекання аеродромах… А цьому ось, ледь живому, судилося опинитися тут, поблизу Вузловоi, на обшиугованiм вiтрами хутiрцi, що кимось колись був названий Синiй Гай. Хоча який там гай: окупацiйнi бур'яни шумлять довкруги, кiльканадцять хаток, усiм вiт