Учитель

Іван Франко

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Учитель» Івана Франка – соцiально-психологiчна п’еса, головний герой якоi проявляе себе палким прихильником народу, вiн гаряче вiдстоюе права людей, через що зазнае постiйних переведень на iншi мiсця роботи***. Найвiдомiшими творами Івана Франка е «Перехреснi стежки», «Лель i Полель», «Грицева шкiльна наука», «Малий Мирон», «Boa constrictor», «Украдене щастя», «Будка Ч. 27», збiрки поезiй «Зiв’яле листя», «З вершин i низин», «Мiй Ізмарагд» тощо. Іван Франко – видатний украiнський письменник, який працював у жанрах поезii, прози та драматургii, талановитий лiтературознавець i публiцист.

Іван Франко

УЧИТЕЛЬ

Комедiя в трьох дiях

Особи:

Омелян Ткач, учитель, лiт 35, високий, худий, покашлюе, з чорною бородою i окулярами.

Возний, його сестра, панночка, лiт 20.

Іван Хоростiль, учитель, здоровий, сильний парубок, лiт 28.

Микита Сойка, вiйт, бойко, лiт 50, з короткими стриженими вусами, довгим волоссям, що спадае на плечi, в гунi повище колiн, з шкiряною торбою через плечi i невiдступною люлькою в зубах, котру курить i все спльовуе.

Вольф Зiльберглянц, високий, статний жид, лiт 40, орендар, предприемець i лихвар.

Ілько Товкач, Семко Загонистий – бойки, господарi.

Марина Пасiчна, вдова, господиня.

Возний.

Жандарм.

Мужики, жiнки, парубки, дiти.

Дiеться в глухiм гiрськiм селi в наших часах.

Мiж другою i третьою дiею минають три роки.

Дiя перша

Подвiр’я перед школою. В глибинi сцени школа пiд гонтами, з ганком. Насеред сцени стовп з дзвiнком угорi. Направо огородець, засаджений яриною. Боковi кулiси показують вид на гори, зарослi лiсами, i на кавалок села над берегом рiчки.

Ява перша

Юлiя, голова легко окрита хусточкою, в домовiм чистенькiм убраннi пораеться в городцi, коплючи картоплю, а опiсля рвучи квасолю, Омелян стоiть пiд стовпом i довго дзвонить у дзвiнок.

Омелян (перестае дзвонити i кашляе). У, та й утомився! Добре то кажуть: худа парафiя, де ксьондз пробощ дзвонить. Таке й мое.

Юлiя (з городця). Але як ти, Мiлечку, мiг так спуститися на сього вiйта? Я тобi зараз казала, що вiн тiлько на словах такий щедрий. Бачиш, навiть нiкого не прислав, щоби школу замести та дров нарубати.

Омелян. Ну, та що ж я мав зробити? Адже ж за ковнiр його не вiзьму та не присилую, щоби прислав.

Юлiя. Але ж бо тобi належиться прислуга.

Омелян. Та що з того? Належиться, то певно, та iм, бачиш, не пильно дiеться.

Юлiя. Але ж то так не можна плазом пускати. Ти до староства удайся. Адже ж вони нас так узимi голодом заморять i заморозять.

Омелян. Та ти, Юлечко, не гарячися. Якось-то буде.

Юлiя. Я тебе, Мiльку, не розумiю. І де в тебе той спокiй, ота холоднiсть береться! Осьмий раз отсе тебе перенесли, як клубком з мiсця на мiсце кидають, а ти все нiчого. Все свое «якось-то буде» та й «якось-то буде»!

Омелян. Що ж робити, сестричко. Вже коли чоловiк на таке пiшов, то треба терпiти. А якби я почав собi все до серця брати, то давно б одурiв.

Юлiя. А я не можу! Як бачу кривду та неправду, то, здаеться, зi шкiри б вискочила. Все нутро в менi перевертаеться.

Омелян (смiеться). Ну, то треба тобi вiдси чим скорше втiкати, небого! Вже я бачу, що тут нам такий горiх на зуби дали, що треба добрих вилиць, щоб його розкусити. Ади, кiлько дзвоню та й дзвоню, i щоби тобi одна дитина до школи прийшла. Треба ще раз стрiбувати. (Дзвонить.)

Юлiя. Та покинь! І що тобi за неволя? Не йдуть дiти, то як собi хочуть. Маеш виказ i всiх подай на кару – от тобi й усе.

Омелян. Нi, Юлечко, се не буде добре. Подавай на кару! Хiба се вчительське дiло? Хiба я на те вчився i на те сюди прийшов? Я прийшов сюди вчити, просвiчати людей, а не за здекуцiйника[1 - екзекутора, виконавця покарань] бути.

Юлiя. Омельку, Омельку! Невже ти й досi, по осьмих переносинах, не вилiчився зi свого iдеалiзму? Просвiчати людей! Се дуже добре, але як вони самi того не хочуть? І вiйт тобi виразно казав зараз по нашiм приiздi, що: «Ви нас, пане, до школи не гнiть».

Омелян. Е, п’яний був! Плiв щось таке, що й купи не держалося.

Юлiя. А проте його правда. Адже ж сам бачиш, за тi три днi, що ми тутка, крiм вiйта, анi од