Тiнь сови
Василь Шкляр
Історiя кохання двох молодих людей – Степана Побережного та Катерини, життя яких сповнене свiтлоi поезii i драматизму. Кохання, яке бореться, долае труднощi, допомагае вистояти i врештi-решт перетворюеться на легенду, що дае надiю тим, до кого воно ще не прийшло. Не було в Степана людини ближчоi, нiж кохана. Але чи в ii серцi палае такий самий вогонь любовi?
Василь Шкляр
Тiнь сови
(авторська редакцiя)
Передмова
Історiя двох кохань
Дiти хворiють шуканням скарбiв, а дорослi – спогадами про незнайденi скарби. Час змiнюе кольори, смаки, проганяе добро або зло, потiм знову привертае то одне, то друге. І добро, i зло – теми вiчнi, вони не живуть нарiзно, цi два явища мовби й створенi для того, щоб пiдкреслювати значення одне одного.
«Тiнь сови» – це своерiдний скарб, захований часом у минулому сторiччi. Час хоронив його за «тимчасовою» непотрiбнiстю, тому що тодi знов настала «доба зла» i для добра залишилося дуже мало мiсця. І ось в iнший, дивний i теж не вельми добрий час, коли брехня тут i там стае новою «правдою», коли про мораль i поряднiсть згадують зi скептичною посмiшкою на обличчi, ця iсторiя виринула з iншоi епохи. Виринула i здивувала тим, що виявилася непiдвладною часовi. Так, у нiй описанi в чомусь iнший свiт, iнший побут, iнша Украiна. Але, читаючи, ти пропускаеш цю рiзницю, як легкий шум вiтру. Вона навiть приемно лоскоче твою фантазiю, але майже непомiтно. Тому що твоя читацька увага прикута до героiв роману, до iхнiх iсторiй. А iсторii i Катерини зi Степаном, i Муталiба з Іриною – це iсторii кохання. Кохання, яке бореться, виживае у незгодах, допомагае вистояти i врештi-решт перетворюеться на колективну пам’ять, на вiру, на релiгiю, на легенду, що дае надiю i кохання тим, кого воно ще не торкнулося своiм крилом.
Справжне кохання – це завжди трiшки казка. Тут казка присутня поруч iз двома iсторiями кохання i дружби, й iм’я цiй казцi – Щедрик. Цей маленький гномик, мiстичний мешканець пралiсу, вигаданий колись iще в дитинствi Степаном, не лише стежить за тим, щоб зло було покаране, а доброта i душевна щедрiсть дiстали винагороду, а й мае власний голос. Вiн, як Степанове друге «я», того Степана, яким вiн був у дитинствi, вставляе у розповiдь своi думки й почуття, намагаеться вiдповiсти на запитання i волiння свого «господаря».
Читаючи роман, я намагався знайти щось спiльне з пiзнiшими романами Василя Шкляра, скажiмо, з «Елементалом», «Залишенцем»… Шукав i, крiм майстерного володiння мистецтвом словесного образу, нiчого не знаходив. Жорсткiсть останнiх його романiв нiби пiдказуе, що «Тiнь сови» на багато рокiв наперед забрала в автора запас його особливоi, майже дитячоi доброти до героiв. Цей роман – найгуманнiший з усiх написаних Шклярем. Вiн i читаеться як класика, i легко роздае на «мудрi цитати» десятки речень. Вiн i навчае, i пiдказуе, i втiшае. Адже там, де е кохання i де е смерть, завжди з’являеться Втiшання. Втiшання – це вияв мудростi.
Андрiй Курков
Париж, 18 сiчня 2014-го
Частина перша
1
І тодi Катерина сказала:
– Збирайся, Степане, поiдемо! Не дивись так на мене i не вiдмовчуйся, бо я тебе силою завезу! – сказала тодi Катерина, i в ii голосi не було вже нi слiз, нi благання, а тiльки сухий крик, i Степан зрозумiв, що вона од свого не вiдступиться.
Вiн сидiв на лiжку мовчазний i згорблений, дивився у вiкно, за яким уже сутенiло, i ще густiша сутiнь огортала кiмнату, але вони не вмикали свiтла, нiби хотiли продовжити день.
Десь на подвiр’i гралися iхнi дiти, в хату долинали розгарячiлi хлопчачi голоси, i вони якийсь час дослухалися тих голосiв, думаючи про одне.
– Куди поiдемо? Я не знаю, де вiн живе, – нарештi озвався Степан, i навiть у присмерку було видно, як на його обличчi ворухнулася жовта усмiшка (колись вона була синьогаряча, тепер вiд неi зосталася лише тiнь, як i сам вiн скидався швидше на свою тiнь).
– Вiн ще й смiеться, смiшно йому.
– Ти ж знаеш, я загубив його телефон. Коли те було, два роки минуло.
– Не придурюйся, Стьопо! Є паспортний стiл, е довiдкове бюро, допитаемось.
– Авжеж, там тебе виглядають.
– Вiн же сам тебе кликав.
– То й що? – І з