Загублений мiж вiйнами
Наталка Доляк
Існують такi особистостi, яким життевоi сили Бог вiдмiряв нiби на двох (якщо не чотирьох). Саме таким був украiнський письменник i поет Юрiй Будяк (Покос). Його дивна доля вражае. Цiй непересiчнiй людинi довелося жити, мабуть, в один з найскладнiших iсторичних перiодiв – у першiй половинi ХХ столiття. Юрiй Покос пройшов крiзь розрух революцii, темряву трьох вiйн i морок табору, не втративши людськоi гiдностi. Мужнiй воiн, мандрiвник, революцiонер, сiльський вчитель, журналiст, громадський дiяч, полiтичний в’язень, до того ж талановитий лiтератор – це все про нього! У звичайний людський вiк вмiстилася надзвичайна доля, i життя дивовижноi людини стало нiби дзеркалом несамовитого часу…
Наталка Доляк
Загублений мiж вiйнами
Батьковi присвячуеться
© Доляк Н. Ю., 2015
© DepositРhotos.com / pwollinga, обкладинка
© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2015
* * *
«Коронацiя слова» створюе для вас нову хвилю украiнськоi лiтератури – яскраву, рiзножанрову, захопливу, – яка е дзеркалом сьогодення i скарбом для майбутнiх поколiнь.
Тетяна та Юрiй Логушi, засновники проекту
Мiжнародний лiтературний конкурс романiв, кiносценарiiв, п’ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей «Коронацiя слова» був заснований за пiдтримки бренда найпопулярнiшого украiнського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новiтньоi украiнськоi культури.
Лiтература, кiно, театр i пiсня обранi не випадково, адже саме цi жанри е стратегiчними жанрами культури, що формують i визначають зрiлiсть нацii.
Метою конкурсу та його завданням е пошук нових iмен, видання найкращих романiв, стимулювання й пiдтримка сучасного лiтературного процесу, кiно й театру i як наслiдок – наповнення украiнського ринку повнокровною конкурентоспроможною лiтературою, а кiно й театру – якiсними украiнськими фiльмами й п’есами.
koronatsiya.com
* * *
У примхливих азiйських степах вже й не знати коли народилась, окрiм безлiчi iнших промовистих iсторiй, прадавня легенда про буревiй, що отримав романтичну назву бiшкунак. Старшi, для науки, переповiдали молодшим оповiдку, передавали iз уст в уста, аби застерегти, а може, й уберегти рiдних вiд бiди. «Не вiр очам своiм, сину, – казали мудрецi. – Будь пильним, будь насторожi».
Отож, легенда!
Кiлька вiрних товаришiв-кочiвникiв поверталися iз тривалоi подорожi далекими краями. Їхали верхи на гарячих та витривалих скакунах. Конi сухi, кожен м’яз видний, з маленькими головами, що профiлем нагадують щучий, норовистi, нещодавно прирученi. Б’ють копитами, хочуть скинути вершникiв. А тi тримаються, вiдчуваючи свою перевагу, плескають коней по шиi, стишують iхнiй дикий норов, впинаючи в боки рисакам iчиги – чоботи з м’яким носком та жорстким внутрiшнiм задником. Неслись друзi степом задоволенi собою, усмiхненi й щасливi. Їхнi тiретуни (кожухи) скрученi й прив’язанi до сiдел. Кочiвники вбрались у святковi одежини. Вишитi вiзерунками сорочки пiдперезанi широкими ременями кемерами, металiчнi бляхи яких повертають сонячнi вiдблиски у небо. На головах у кого шапка з лисицi, у кого малахай, у кого взагалi легенька кольорова шапочка тюбетей. П’ятеро молодих чоловiкiв – дiтей широкого, безмежного й дикого степу, дiтей волi й свободи – подолали сотнi, а може, й тисячi верст. Вiдмiряли цю вiдстань пiшими й кiнними переходами, короткими нiчними вiдпочинками бiля трiскучого вогнища, постiйними загрозами вiд хижих степових звiрiв. Смiливi кочiвники пустились берега у доволi легкому вбраннi, бо ж весна вже пiдморгнула кунакам, погладила лагiдним промiнням ще байдужого до усього, що робиться на землi, сонця. Розманiжена природа оманливо шепотiла дужим чоловiкам колючим, перемiшаним iз пiском вiтерцем, вдмухувала у нiздрi трав’яними запахами. «Ви сильнi, ви героi, – приборкувала пильнiсть i навiювала безпечнiсть. – Йдiть уперед, дивiться на сонце. Бачте, весна вiдiгнала зиму. Вам нiщо не загрожуе. Для вас вiдкритi усi шляхи. Ви – володарi степу». І люди поклались на природу, повiрили iй, люди переклали свою вiдповiдальнiсть на мiнливу стихiю, люди втратили здатнiсть