Камiнь посеред саду
Володимир Савович Лис
Жив собi звичайний чоловiк, до мiри успiшний, до мiри щасливий… Але в життi, мабуть, кожного настае мить, коли розумiеш, що все летить шкереберть. І те, що здавалося мiцним i справжнiм, виявляеться марнотою – робота, родина, кохання… Та годi – чи кохав ти взагалi по-справжньому?! Що це? Криза середнього вiку? Поклик власноi душi, яку ти давно занедбав? У життi Андрiя Трояна настав саме такий момент. Коли треба вирiшити, хто ти, де ти й куди йдеш… Можна довго заплющувати очi та робити вигляд, нiби нiчого особливого не вiдбуваеться. А можна нарештi наважитися й пiдняти таемничий камiнь iз саду своеi душi. Чи вийде це в Андрiя? А у вас?..
Володимир Лис
Камiнь посеред саду
© Лис В. С., 2015
© Shutterstock.com / andreiuc88, обкладинка, 2015
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2015
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2015
* * *
Епiлог
Туман виповзав iз саду, схожий на шкiру брудного сiрого кошлатого звiра. Ізсередини цього звiра лунало розпачливе жiноче голосiння.
«До цього не можна звикнути», – подумав слiдчий районноi прокуратури Вiктор Верещук.
Вiн стукнув дверцятами машини i пiшов у сад, назустрiч голосiнню. Пiд ногами зашурхотiло опале листя. Верещуковi здавалося: з-пiд нього виповзе i вжалить змiя.
Пiвгодини тому йому зателефонував прокурор. У селищi Ясенiвка загинув чоловiк, щойно про це повiдомив мiсцевий дiльничний мiлiцiонер. Про присутнiсть слiдчого прокуратури просив директор тамтешнього комбiкормового заводу, де працював загиблий.
– Як вiн загинув? – спитав тодi Верещук.
Прокурор не знав. Порадив зателефонувати у райвiддiл мiлiцii, що Верещук i зробив.
– Дiльничний каже, що того чоловiка знайшли в саду придушеним каменем, – сказав йому оперативник, який теж мав iхати у Ясенiвку.
– Каменем? – здивувався Верещук. – Яким каменем?
– Не знаю, – вiдповiв оперативник з райвiддiлу. – Каже: в саду там лежав якийсь камiнь – i ним начебто прибили того чоловiка.
– Гаразд, виiжджаемо, – сказав Верещук. – Тобто, ви мене заберете з собою?
– Заберемо, – пообiцяли на тому кiнцi дроту.
Тепер iхня група йшла крiзь туман. Назустрiч виступали, наче вартовi, може, саду, часу чи простору, невiдомо чого – безлистi дерева. Голосiння наближалося, робилося схожим на звук единоi пронизливоi струни. Ось вони вже й побачили купку людей. Маленька жiнка з пасмами мiсцями сивого волосся перестала плакати, тiльки ii плечi здригалися, а очi, якими глянула на Верещука, випромiнювали страшний, аж не людський бiль.
Мертвий лежав на землi. То був чоловiк рокiв тридцяти п’яти, середнього зросту, худорлявий, але не дуже худий, зодягнутий в легеньку темно-синю куртку, з-пiд якоi висвiтилася картата сорочка. І куртка, i сорочка були замазанi кров’ю, видно було, що груди чоловiка здеформованi вiд якогось страшного удару. «Справдi, наче каменем», – подумав Верещук.
Через хвилину з вуст дiльничного прибулi довiдалися про суть трагедii. Загиблий – Андрiй Троян – iнженер мiсцевого комбiкормового заводу – пiшов у сад i довго не повертався.
– Ой, не вертаеться, все й не вертаеться, – озвалася розпатлана заплакана жiнка. – Я думаю, де вiн, куди пiшов, вийшла, кличу – не озиваеться. Щось менi як пiдказало. Пiшла в сад, а тут, дивлюся, синочок каменем прибитий.
– Вiн тут мав з кимось зустрiтися? – спитав Верещук.
– Не знаю. Вiн менi не сказав. Але хтось же придушив його тим каменем. Не мiг вiн його отако пiдняти i… – вона вмовкла, обвела людей безтямними очима.
Нарештi Верещук побачив i сам камiнь. То був великий чорний каменисько, висотою до метра, може, трохи бiльше, напiвкруглий, з кiлькома стесаними кутами.
– Звiдки цей камiнь у саду? – спитав Верещук.
– Та ще мiй покiйний батько привiз його звiдкись iз кар’еру, – пояснила мати загиблого. – Казав, що сад прикрашатиме. А, бач, як вийшло…
Жiнка схлипнула, тильним боком долонi витерла очi. Туман у саду начеб порiдшав, зате вiйнув сирий, пронизливий вiтер.
– З ким тут мiг зустрiчатися ваш син? – поцiкавився оперативник з райвiддiлу.
– Хiба ж я знаю? – сказала мати. – Може, зi знай