Украiнська драматургiя. Золота збiрка

Іван Якович Франко

Тарас Григорьевич Шевченко

Михайло Петрович Старицький

Степан Васильович Васильченко

Іван Карпович Карпенко-Карий

Иван Петрович Котляревский

Григорiй Квiтка-Основ’яненко

До збiрки увiйшли найкращi твори украiнських драматургiв XVIII–XX столiть. Кожна з цих п’ес зробила вагомий внесок у становлення нацiонального украiнського театру. Книжка буде цiкавою як школярам, так i усiм тим, хто любить украiнську лiтературу.

Украiнська драматургiя

Золота збiрка

Передмова

Два столiття украiнськоi драми

Виникнення i становлення украiнськоi класичноi драматургii припадае на першу половину ХІХ ст., коли в передових украiнських колах почало розвиднюватись на розвиток рiдноi культури, зростання нацiональноi гiдностi, вивчення iсторii свого народу, його мови тощо. Тенденцii такого поступу мали здебiльшого фольклорний характер, дозволений iмперським урядом для малоросiйських аборигенiв, хоча першi в Украiнi журнали на кшталт «Украинского вестника» i «Харьковского Демокрита» (почали видаватися 1816 р.), а також «Украинский журнал» (виходив вiд 1824 р.), крiм iсторичних, географiчних та етнографiчних, мiстили також лiтературнi матерiали. Так само в «Кратком очерке истории Харьковского университета» Дмитро Багалiй, згадуючи науково-лiтературний рух в Харковi 1840-х рр., i вирiзняючи з-помiж iнших професорiв Гулака-Артемовського, Метлинського, Срезневського, Квiтку-Основ’яненка i Костомарова, а також видавцiв Н. Бецького та О. Корсуна, значить зокрема про останнього з них: «Корсун издал малорусский литературный сборник «Снiп», в котором, между прочим, помещена трагедия Костомарова «Переяславська нiч» и его же переводы из Байрона». Це було у Харковi 1841-го р. – вiд того часу темний перiод репресiй та туподумства тривав аж до початку ХХ ст. майже сiмдесят рокiв.

Що ж до питомо украiнськоi драми, то, власне, як твiр для театру, вона з’явилася фактично лише в 90-х рр. XIX ст., починаючи з п’ес тодiшнiх корифеiв – М. Кропивницького, М. Старицького, І. Тобiлевича (Карпенка-Карого), оскiльки розмiрене iмперське життя цього перiоду пред’явило своi вимоги i до таких суспiльно значимих галузей мистецтва, як театр i драматургiя. Тож у Киевi, Харковi, Полтавi, Одесi та iнших мiстах Росiйськоi iмперii засновуються професiйнi театри, що, порiвняно з iснуючим до того часу вертепним театром та шкiльною драмою, було рiшучим кроком на шляху подальшого розвитку народного театру. Зрозумiло, що про нацiональну украiнську виставу ще не йшлося, оскiльки усе це було явищем загальноросiйського сценiчного мистецтва, в якому мiшанi росiйсько-украiнськi та польсько-украiнськi театральнi трупи ставили переважно росiйськi п’еси. Але важливо, що заснування таких театрiв певною мiрою сприяло створенню украiнського нацiонального репертуару.

Отже, не все так просто було з розвитком саме украiнського професiйного театру, а не самодiяльноi забави на поталу розвеселенiй слобiдськiй публiцi. Звiсно, постави п’ес рiзних напрямiв i стилiв вимагали також рiзноi манери гри, натомiсть у тогочасному «украiнському» театрi переважало «водевiльне» й «фарсове» виконання етнографiчного репертуару. Втiм, саме завдяки йому закладалися пiдвалини для украiнського нацiонального театру, до того ж втiленi у творчостi таких виконавцiв, як Соленик, Дрейсiг, Зелiнський, Угаров, Зубович. «Для розвою справжньоi, високоi драми потрiбнi дуже вигiднi, сприятливi умови, – наголошував у 1913 р. Микола Вороний, – насамперед треба, щоб народ мав мiцне полiтичне становище, високу своерiдну культуру, вiльну нацiональну освiту, яка б могла розвивати найрiзноманiтнiшi ознаки народного життя, i, нарештi, повну можливiсть черпати поетичний матерiал з усiх своiх нацiональних i iсторичних скарбiв. Коли сих умов не буде, то драматична творчiсть не вийде за межi п’ес етнографiчного характеру…» Чи iснували такi умови в украiнському суспiльствi? І яким взагалi було «украiнство» за описуваних часiв? Чи виховували це чуття у тодiшнiх «украiнських» шляхетних родинах? Як взагалi вiдбувалась не примусов