Маруся

Василь Шкляр

Тендiтна золотоволоса дiвчина народилася для щастя. Але бурхливий 1919 рiк – один iз найдраматичнiших в iсторii Украiни – покликав ii до боротьби за волю Вiтчизни. Пiсля загибелi братiв, повстанських отаманiв, шiстнадцятирiчна гiмназистка Саша Соколовська стае на чолi тисячного вiйська. Вiдтепер вона – отаман Маруся. На шлику ii козацькоi шапки напис «Смерть ворогам Украiни!». Та навiть у вирi кривавих подiй доля даруе iй щире кохання i шанс зберегти життя…

Василь Шкляр

Маруся

Частина перша

Буде нам з тобою що згадати

Пiсля довгих збавлених ночей.

Вивчив я далекий звук гармати

І тривожний блиск твоiх очей.

    Пiсня

Квiтень 1937-го

Того весняного дня, коли вдарив грiм на голi дерева – так нiби десь на Дiвич-горi впало гарматне стрiльно, – у селi Горбулiв сталася дивовижа. Заговорила нiма Явдоха Соколовська. Сiмнадцять лiт нiхто не чув од неi нi слова, Явдосi вiдiбрало мову ще у двадцятому пiсля того, як зарубали ii чоловiка, горбулiвського дяка Тимофiя Соколовського. Старий вояка (мав уже шiстдесят вiсiм рокiв) серед ночi навiдався з лiсу додому, а перед ранком двое невiдомих головорiзiв удерлися до хати й один iз них сокирою зарубав чоловiка на очах у Явдохи.

Тимофiя Соколовського поховали бiля двопрестольноi Покровсько-Миколаiвськоi церкви, в якiй вiн служив дяком, а його дружина Явдоха навiть на похоронi не зронила нi слова. Вона онiмiла. І тепер, через стiльки лiт, виходило так, що стара тiльки вдавала iз себе нiму, гордуючи людьми та свiтом. Із односельцiв ii рiдко хто бачив зблизька, Явдоха нiкуди не ходила далi за свое подвiр’я, – худа, висока, зодягнута в усе чорне, вона цiлими днями сидiла на призьбi, рiвно тримаючи спину й голову. Дивно було, що ii не згорбили лiта, не зiгнуло горе, сидiла стара поважно й гордовито, наче у спинi мала сталеву вiсь.

На початку квiтня Явдоха раптом злягла й уже не вставала з лiжка, коло неi ходила дочка Ганя, яка аж здригнулася, коли раптом почула:

– Буду вмирати я, доню.

Вiд несподiванки Ганi й самiй потягло язика, вона довго дивилася на матiр i не знала, як iй бути. Чи радiти, що матiнка заговорила, чи журитися через те, що вона надумала вмирати.

– Поклич ксьондза, – сказала Явдоха. – Сповiдатися буду.

– Ксьондза, мамо, давно немае в селi.

– Як то немае?

– Забрали його.

– А костьол е?

– Є. Тiльки там тепер клуб.

– Який клуб? – не зрозумiла Явдоха. – Там же цвинтар.

– Цвинтар е, – сказала Ганна. – А в костьолi зробили клуб.

Явдоха заплющила очi, потiм спитала:

– А церква е?

– І церкву давно закрили. Там тепер колгоспна комора. Православний батюшка Терентiй ще потайки хрестить дiтей, а до сповiдi… то вже давно нiхто не ходить.

– Поклич менi батюшку, – попросила Явдоха.

Отець Терентiй у своi шiстдесят iз гаком був ще легкий на ногу й не забарився. Уже в хатi вiн дiстав iз цератовоi торбини хрест, пiдрясник, епитрахиль, святi дари для причастя, а насамкiнець зодягнув нарукавники. Показавши Ганнi очима на дверi, отець Терентiй пiдсунув до лiжка низенького стiльчика й сiв бiля сповiдальницi.

Явдоха й на смертному одрi лежала випростана й рiвно тримала голову на подушцi, дивлячись крiзь стелю у небеса.

– Отче, – зашелестiла вона сухими губами. – Я католичка ось уже вiсiмдесят лiт. Уроджена Ядвiга Кваснiцька. Чи можу я висповiдатися перед православним священиком?

– Бог один, – сказав отець Терентiй.

– І я так думаю. Бог один, – повторила Явдоха. – Та я його, отче, чимось прогнiвила. Грiшниця я велика. У дев’ятнадцятому загинули трое моiх синiв. Олекса, Дмитро й Василь.

– Знаю, – кивнув отець Терентiй i нижче схилився до Явдохи, щоб краще чути. – Вони були отаманами.

– Коли не стало Олекси, мого найменшенького Лесика, на його мiсце став Дмитро. Митю теж убили, i тодi його замiнив Василь. А коли вбили Василя, за отамана стала Сашуня… Четвертий, найстарший мiй син Степан був, як i ви, отче, православним священиком. Вiн не мiг воювати, i тодi козаки обрали Сашуню.

– Так, я знаю, – знов кивнув отець Терентiй. – Немае Соколовських, сказали вони, то нехай Соколовська отамануе. Вона назвала себе Марусею.

– Марусею… Була ще дiвчам. М