Зелений Генрiх

Готфрид Келлер

Готфрiд Келлер (1819–1890) – швейцарський письменник, класик нiмецькомовноi швейцарськоi лiтератури. Вiн отримав визнання ще за життя, вiдразу ж знайшовши захоплених читачiв у Швейцарii i в усiх нiмецькомовних краiнах.

Роман «Зелений Генрiх» (1885) належить до тих небагатьох творiв свiтовоi лiтератури, якi супроводжують письменника протягом усього творчого життя. Досить сказати, що вiд виникнення задуму до його остаточного втiлення минуло понад сорок рокiв.

Це так званий класичний «роман виховання». Так називають твори про життевий шлях людини, найчастiше молодоi, вiд колиски до здобуття зрiлостi. Дослiдники життя та творчостi письменника вважають, що роман цей багато в чому автобiографiчний. Герой Келлера, якого називають Зеленим Генрiхом тому, що у дитинствi вiн носив перешитий з батькiвськоi вiйськовоi форми одяг, проходить шлях пiзнання свiту i пошукiв свого мiсця в життi. Поступово звiльняючись вiд романтичних iлюзiй, багато поiздивши свiтом, Генрiх стае сумлiнним чиновником зi стiйким переконанням, що краще за Швейцарiю краiни немае.

Готфрiд Келлер

Зелений Генрiх

Частина перша

Роздiл перший

Похвала предкам

Мiй дiд був селянином, i батько мiй народився у старовинному селi, що дiстало свою назву вiд iменi того алемана, який за часiв подiлу рiллi увiткнув у землю свiй спис i збудував тут перший двiр. Минули вiки, i коли згас рiд, що дав селу його назву, якийсь феодал зробив цю назву своiм титулом i збудував замок, про який нiхто не знае тепер, де вiн стояв; невiдомо також, коли помер останнiй нащадок цього благородного роду. Саме ж село стоiть i до цього дня i зробилося навiть iще велелюднiшим i жвавiшим, анiж ранiше; декiлька десяткiв одних i тих же родових iмен, що були в ходу ще у далеких прадiдiв, незмiнно переходять iз поколiння в поколiння i слугують усе бiльш численним онукам i правнукам. Маленьке кладовище, що розкинулося навколо давньоi, але завжди ошатно побiленоi церкви, за весь час жодного разу не розширювалось, i тепер його земля складаеться буквально з самих зiтлiлих кiсток померлих поколiнь; навряд чи знайдеться хоч одна грудочка на глибинi до десяти футiв, яка не була б свого часу плоттю людини, можливо, плоттю одного з тих орачiв, що столiття за столiттям зорювали навколишнi поля.

Втiм, я дещо захопився й зовсiм забув про тi чотири ялиновi дошки, що кожного разу опускаються в землю разом iз небiжчиком i ведуть свiй рiд вiд таких же давнiх, як i саме село, зелених велетнiв, що зростають на навколишнiх горах; я забув далi згадати про грубе, але добротне полотно, що йде на саван; втiм, i воно виросло на тих же рiдних полях, тут його i ткали i бiлили, а тому воно так само предмет сiмейного ужитку, як i ялиновi дошки, i не заважае землi нашого кладовища бути такою ж прохолодною та чорною, як i всяка земля. Вона суцiльно вкрита найсоковитiшою зеленою травою, а троянди та жасмин розрослися тут так шалено i в такiй дикiй привабливостi, що свiжу могилу не треба прикрашати окремими кущиками, – ii просто прорубують у квiтучiй гущавинi, i тiльки могильник зможе знайти в цих чагарниках мiсце, яке можна перекопувати наново.

Село не налiчуе i двох тисяч жителiв; великi групи односельцiв, по декiлька сот душ кожна, носять однаковi прiзвища, але всього лише двадцять – тридцять iз них вважають одне одного родичами, бо рiдко хто пам’ятае спорiдненiсть далi прадiда. Потрапивши з незбагненноi пiтьми небуття на яскраве свiтло сонця, цi люди грiються його теплом i прагнуть узяти вiд життя що можуть, щось роблять, за щось борються i знову йдуть пiд могильний покров, коли настае iх черга. Вражаюча схожiсть iх носiв достатньо красномовно говорить про те, що у них неодмiнно мае бути не менше тридцяти двох спiльних предкiв, якi утворюють безперервну родовiдну лiнiю, але, переконавшись у цьому, вони зовсiм не прагнуть з’ясувати, в якому порядку iх предки йшли один за одним, а вважають за краще потурбуватися про те, щоб цей живий ланцюг не обiрвався на них самих. Тому-то вони знають усiлякi мiсцевi перекази та дивовижнi iсторii й можуть розповiсти iх в усiх подробицях, зате не знають, як i