Трагiчна любов отамана Артема

Валерiй Пантелеймонович Марценюк

В цiй книзi описана трагiчна iсторiя останнiх рокiв життя курiнного Армii Украiнськоi Народноi Республiки, отамана Артема Онищука, який керував нацiонально-визвольним рухом селян Брацлавщини (теперiшнi Тиврiвський та Немирiвський райони Вiнницькоi областi) у 1920 – 1921-му роках проти бiльшовицькоi окупацii Украiни. Це iсторiя украiнського патрiота пiдступно обманутого бiльшовицькою владою та жорстоко зрадженого коханою жiнкою.

Валерiй Марценюк

Трагiчна любов отамана Артема

Вiд автора

Мiй батько, Марценюк Пантелiй Іванович, народився та прожив значну частину свого свiдомого життя у селi Колюхiв, колишнього Брацлавського повiту (тепер Тиврiвський район Вiнницькоi областi). У своiх спогадах, опублiкованих в першiй частинi трилогii «Над Бугом-рiкою», вiн згадував трагiчну долю вiдомого отамана Артема, керiвника народних повстань 1920 – 1921-го рокiв на теренах Брацлавщини. При бiльш детальному ознайомленнi з цiею яскравою особистiстю виявилось, що Артем Євгенович Онищук, уродженець сусiднього з Колюховом села Соколинцi, являеться нашим порiвняно недалеким родичем. Так батькова двоюрiдна сестра Анастасiя Григорiвна Кулiбабчук (дочка його рiдного дядька Григорiя Марценюка) вийшла перший раз замiж за племiнника Артема Онищука – Костянтина Кулiбабчука, та мала у цьому шлюбi двох дочок – Тамару i Тiну. Мати Костянтина, Тетяна Кулiбабчук (дiвоче прiзвище Онищук) була рiдною сестрою Артема.

Найбiльш вiдомим та доступним лiтературним твором, який описуе пiдступне знищення отамана Артема i його загону бiльшовицькою владою, е оповiдання Ерика Котляра «Конец бандитской вольницы», опублiковане у тенденцiйному збiрнику оповiдань про вiдомих чекiстiв. Не маючи iнших iсторичних джерел, мiй батько у своiй книзi теж виклав, майже повнiстю спотворену радянським офiцiозом версiю завершення життевого шляху народного отамана. У викладi Е.Котляра, ця iсторiя була явно наведена з метою облагородити жорстоку пiдступнiсть образу основноi героiнi оповiдання – Ельзи Грундман.

Ознайомившись з iншими, але вже документально пiдтвердженими iсторичними джерелами, я дiйшов висновку, що е нагальна необхiднiсть iще раз розкрити образи героiв iсторii Котляра зовсiм з iншоi iх сторони. Виходячи з цього було опрацьовано ряд iсторичних праць, архiвних матерiалiв та iнших супутнiх джерел з метою визначити найбiльш iсторично-правдивий опис подiй, що призвели у груднi 1921-го року до розстрiлу Артема Онищука. Звичайно, що повнiстю вiдтворити подii майже дев’яносторiчноi давностi не е можливим. Тому автором було прийнято рiшення пiдготувати художнiй твiр, з його допустимими вiдхиленнями вiд лiнii iсторичноi правди.

Особливу вдячнiсть автор хоче висловити кандидату iсторичних наук Костянтину Вiкторовичу Завальнюку за наданi ним матерiали, що грунтуються на дослiдженнi архiвних джерел Державного архiву Вiнницькоi областi.

В.П. Марценюк

1. Останнiй похiд Дiевоi армii УНР

21-го листопада 1920-го року Дiева армiя Украiнськоi народноi республiки практично припинила свое iснування. Ряд фатальних помилок Головного отамана, по сутi дубльованi командармом Михайлом Омеляновичем —

Павленком, який так i не наважився дiяти всупереч волi Симона Петлюри, призвела до втрати iнiцiативи в наступi, який розвивався з територii Польщi через Вiнниччину у напрямку центральноi Украiни. Трагедiя украiнськоi армii завершилась, однак до завершення трагедii украiнського народу ще залишались довгi роки i десятирiччя [1].

Курiнний Артем Онищук вiдступав разом з залишками свого куреня у напрямку залiзничноi станцii Волочиськ, де мала бути органiзована переправа особового складу через рiчку Збруч на територiю Захiдноi Украiни, що вiдходила до Польськоi республiки. Особовий склад куреня за цi десять днiв, що пройшли в безперервних боях розпочинаючи з десятого листопада, скоротився у своiй чисельностi з чотирьох сотень до восьмидесяти активних шабель. В тому, що червонi розпочнуть незабаром свiй наступ на украiнськi територii, якi вiдходили iм за Ризьким договором, не сумнiвався нiхто. Були тiльки деякi сумнiви, що цей насту