Квiти Содому

Олесь Ульяненко

За яких обставин людина може опинитися на самому днi i чи може вона, навiть маючи бажання, вирватися звiдти i повернутися до нормального життя? Чи можна змiнити свою долю, якщо ти з дитинства приречений жити серед покидькiв? На цi та багато iнших питань намагаються знайти вiдповiдь героi роману Олеся Ульяненка «Квiти Содому».

Олесь Ульяненко

Квiти Содому

Посвячуеться Володимиру Тихому

1. Оксамитовi очi демона

Ми порубали Тоцького на шматки. Замочила його Мама, а потiм пiшла. Ми акуратно складали впоперек та вздовж до ящика з-пiд телевiзора його бреннi останки. Ящик принiс я. Довелося довго шкребтися в прикарабку витрушуючи всiляку шлоiбень, а Макс уже кричав крiзь сонячну кушпелiнь:

– Ти що там дрочишся! – двома пальцями Макс затискав сигарету. Мiцний «галуаз» без фiльтра. Такi курить Ален Делон. Я сам його, Макса, навчив. Але, якщо чесно, то фiг його знае. Воно так бувае: пiдчепиш якусь заразу вiд когось, а потiм лiкуйся i доводь, що саме воно твое. Це я точно просiк. Еге. Макс повернувся боком, i тiнь сховала його. Потiм я побачив змах його руки. Щось чвакнуло.

– Блядь, а що робити з головою?

На тiй сторонi вулицi годинник вiдбив дванадцяту. Чомусь запетрилося в голову, що всi ми кудись iдемо, назавжди, але кожен, блядь, як Тоцький, намiрив собi охеренну купу часу.

– Шо… шо… – потягнув я, прилипаючи поглядом на той бiк вулицi, де люди бджолами снували сiрим асфальтом.

Макс повiв плечем; кисть його руки розквiтла на сонячному промiннi трояндою. Пальцi стискали пожовтiлий вiд юшки недопалок. Да, до цього не звикаеш. До чужоi смертi. А знаете чому? А тому, рiдненькi, що ми бачимо лише чужу. Своя-то приходить – ку-ку, i ти десь там, де весело або дуже хуйово. Нiчого не попишеш. Я фiлософ. Жратва i фiлософiя – мое кредо. Не думайте, що я такий дурний.

– Кiнчай свое гiвнилово, – сказав я.

Макс пiдвiвся, тримаючи за патли усмiхнену морду Тоцького.

– Шо, блядь, питаю, робити з довбешкою?

Я закурив i, напевне, з точки зору Макса, недоумкувато подивився на обидвi голови. Тоцького i Макса. Або на Макса i Тоцького. На яку голову краще i зручнiше дивитися: мертву чи живу, живу чи мертву? А?

– Поклади до ящика.

Макс сплюнув пiд ноги.

– Та, блядь, не влазе.

– Не знаю тодi. – Я почухав яйця, потiм потилицю: м-да. – Шо, завелика?

Макс пiдкурив ще одну цигарку.

– Угу. Напевне.

Макс знову харконув пiд ноги, показав головi язика.

– Не плюй на пiдлогу. Чорт тебе iби! – несподiвано мене прорвало. – Що завелике? Га? Чого рячишся, мов придурок? Вiдповiдай.

Макс з чмакотинням опустив голову Тоцького на мокрий полiетилен.

– Напевне, ящик, – тихо сказав. – Телiк-то тридцяти-шестидюймовий. Цей грьобаний телiк. Вiн винуватий. Да!

Годинник на вежi видав температуру. В небi висiло кiлька птахiв. Нерухомiсть свiту поеднуе тебе зi смертю. А ще люди, якi невiдомо чого снують туди-сюди.

– Треба щось вирiшувати.

На широчезному балконi зайцями бiгали сонячнi тiнi.

– Телiк на тридцять шiсть дюймiв? – запитав я.

– Я не капелюшних справ майстер. – Макс довго зизив оком через праве плече. У нього собачий погляд. Як у хорошого собаки. Нiчого поганого. – Думай, ти у нас краще кип'ятиш черепушкою.

– Значить, так… Витягуй ковбаси…

– Шо-шо? Якi ще, в хуя, ковбаси?

Годинник проквакав рекламний ролик. Макс вiдригнув.

– Ти ходив на «Любе»? – спитав Макс. – По-моему, iхнiй той, основний, справжнiй мужик. Га? Як ти думаеш? – Потiм вилупився на рекламу, де якась руда лахудра натягувала купальник. – Блядь, а я б iй вжарив. Га?

– Я тебе, iдiот, запитую: кишки повитягував?

Макс надув губи, вiн завжди надував iх, коли починав ворушити кеглями.

– Да? Ну да… Не помню…

Ми повернулися i стали вивантажувати ящика. Витягував усi цi причандали Макс, а я чекав, коли проб'е годинник. Макс якраз розкладав нутрощi Тоцького на пiдлозi, як дверi у передпокоi рипнули i почулися легкi, сомнамбулiчнi кроки. Макс роздявив рота, завмер. Наче пес, котрий хотiв гавкнути, а побачивши лева, наклав пiд себе купу. Печiнка Тоцького ляпнула разом з дверним замком. Тiльки з'явилася голова, я зацiдив кулаком. Потрапив пiд лiве око. Ми