Вершники

Юрiй Яновський

За змiстом, життевим матерiалом й за художньою вагою роман Ю. Яновського «Вершники» – один iз кращих творiв радянськоi лiтератури про героiку Громадянськоi вiйни. Кривавою хвилею прокотилася вона по Украiнi. Заради примарних iдеалiв брат убивав брата, батько вбивав сина, а син пiдiймав руку на батька: смерть чаклувала на кожному кроцi. Мабуть, тим, хто жив у цей страшний час, здавалось, що прийшли останнi днi свiту… Але мiж тим «Вершники» – це справжня поема про боротьбу добра i зла на землi, про красу украiнського неба i степу, про людську витривалiсть i жадання свободи.

Юрiй Яновський

Вершники

Подвiйне коло

Лютували шаблi, i конi бiгали без вершникiв,[1 - Вершники – у Яновського символ нових шляхетних людей, сформованих за умов военних та революцiйних катастроф початку XX ст., витоки якого сягають у глибини архаiчного мислення (див.: Гуменна Д. Хто такий Кий? // Украiнський голос: Найстарший украiнський тижневику Канадi. – 1983. – 12 грудня. – С. 2, 4; Хоменко Г. Юрiй Яновський: танатологiчна версiя ранньоi творчостi. – X.: Харкiвський державний педагогiчний унiверситет iм. Г. С Сковороди, 1998. – С 41).] i Половцi не пiзнавали один одного, а з неба палило сонце, а гелгання бiйцiв нагадувало ярмарок, а пил уставав, як за чередою; ось i розбiглися всi по степу, i Оверко перемiг. Його чорний шлик вiявся по плечах. «Рубай, брати, бiлу кiсть!» Пил спадав. Дехто з Андрiйового загону втiк. Дехто простягав руки, i йому рубали руки, пiдiймав до неба вкрите пилом i потом обличчя, i йому рубали шаблею обличчя, падав до землi i iв землю, захлинаючись передсмертною тугою, i його рубали по чiм попало i топтали конем.

Загони зiтнулися на рiвному степу пiд Компанiiвкою. Небо округ здiймалося вгору блакитними вежами. Був серпень 1919 року. Загоном добровольчоi армii генерала Антона Денiкiна командував Половець Андрiй. Купу кiнного козацтва головного отамана Симона Петлюри[2 - Ідеться про Симона Васильовича Петлюру (10.05.1879, Полтава, Полтавська губернiя – 25.05.1926, Париж), полiтичного й вiйськового дiяча Украiни першоi чвертi XX ст., члена РУП, одного iз засновникiв i лiдерiв УСДРП, другого Голову Директорii УНР (13.02.1919-10.11.1920). Петлюра брав участь у боях проти Червоноi армii. У листопадi 1918 року вiн пiдняв повстання проти гетьмана П. Скоропадського. Сформував нову армiю УНР. У 1920 роцi пiсля поразки у радянсько-польськiй вiйнi Петлюра, який був союзником Пiлсудського, емiгруе до Польщi, а потiм до Угорщини, Австрii, Швейцарii i, нарештi, до Францii, де був убитий анархiстом, евреем iз Украiни Самуелем Шварцбардом, який у такий спосiб помстився за загиблих пiд час учинених петлюрiвцями еврейських погромiв родичiв. Існуе гiпотеза про зв'язок загибелi С Петлюри з його участю в дiяльностi масонськоi ложi в Парижi. Є факти, якi переконують у тому, що вбивця Петлюри – агент НКВС.] вiв Половець Оверко. Степовi пiрати зчепилися бортами, i iх кружляв задушливий шторм степу. Був серпень нечуваного тембру.

«Сюди веди!» І пiдводили високих степовикiв, i летiли iхнi голови, як кавуни (а пiд ногами баштан iз кавунами, i конi зупинялися коло них), дехто кричав скажено i, мов у снi, нечутно, а цей собi падав, як пiдрубаний бересток, обдираючи геть кору й гублячи листя. «Шукай, куме, броду!»

Висвистували шаблi, хряскотiли кiстки, i до Оверка пiдвели Андрiя. «Ахвицер? Тю-тю, та це ти, брате?!» Андрiй не похнюпився, поранену руку заклав за френч i зiпсував одежу кров'ю. «Та я, мазепо проклятий!» – «Ну, що? Допомогли тобi твоi генерали?»

Високий Андрiй став iще вищий, Оверко бавився шликом, мов дiвчина чорною косою, вони були високi й широкоплечi, з хижими дзьобами й сiрими очима. «А жити тобi хочеться? – питав Оверко. – Коло нашоi Дофiнiвки море собi грае, старий батько Мусiй Половець у бiнокль видивляеться, чи не йде скумбрiя, пам'ятаеш, ти й бiнокль з турецького фронту привiз?»

Андрiй розстебнув на грудях френч i пiднiс високо вгору поранену руку, нiби гукаючи своiм болем на помiч, а це вiн тамував кров з пораненоi руки. «Ну й цирк!» – гукнули Оверковi хлопцi, неподалiк заiржав вiд болю кiнь, кружляюч