Бо вiйна – вiйною… Через перевал (збiрник)

Роман Іваничук

Історiя Украiни в романах

До книги сучасного украiнського письменника, лауреата премii iм. А. Головка i Нацiональноi премii Украiни iм. Т. Шевченка Романа Іваничука включено романи «Бо вiйна – вiйною…» та «Через перевал». Роман «Бо вiйна – вiйною…» – це розповiдь про складний життевий шлях галичанина, якому довелося пройти через Першу свiтову вiйну, емiграцiю, повернення на Украiну i репресii 1930-х рокiв. «Через перевал» – химерний роман, який написаний, як зiзнавався сам автор, у незвичнiй для нього формi. Шлях Майстра – головного персонажа роману – багато в чому нагадуе шлях самого автора. Але при цьому Майстер присутнiй як у минулому, у часи Хмельницького та Дорошенка, так i у нинiшньому часi.

Роман Іваничук

Бо вiйна – вiйною… Через перевал (збiрник)

Бо вiйна – вiйною…

Роман

Одчиняйте дверi —

Наречена йде!..

Одчинились дверi —

Всi шляхи в кровi!

    Павло Тичина

Бо вiйна – вiйною, вiсьта-вйо!

В тiм е Божа сила, гатьта-вйо!

Як не заб'е тебе гостра куля,

То копитом, замiсть кулi, вб'е кобила…

    Левко Лепкий

Роздiл перший

Вертолiт стрiмко пiднявся в бiле небо, описав над нами коло й лiг на курс понад сталево-мертвою гладiнню озера Ямба-то, що великим овалом простяглося вiд нас на захiд, зливаючись на обрii з бараницею жухлих шелюгiв. Швидко вiддалявся, зменшуючись до розмiрiв курiпки, кулика, комахи, цяточки, а коли й цяточка зникла, я вiдчув, як починае добиратися до мене почуття осамотненостi й жалюгiдного каяття: навiщо менi, навченому й провченому, здалася ця романтика? Може, iм – моiм супутникам, що ось там вовтузяться над берегом озера, розпаковуючи намети, спальнi мiшки й продукти, такий допiнг потрiбен – стан вiдчуження вiд метушного свiту; менi ж бо мого колишнього вимушеного й довготривалого перебування поза його межами мало б вистачити на все життя. Та ба… Колись я ридав чорними сльозами, як мене, нi в чому не повинного пiдлiтка, приреченого на багатолiтне табiрне поневiряння, вивозив iз Галичини до Воркути арештантський ешелон, а нинi розчулююся, зустрiчаючись iз неозорими просторами тундри, яку в тi гiркi роки, ненавидячи й проклинаючи щоденно, пiдсвiдомо й несподiвано для себе щиро полюбив. Парадокс!

Та мое каяття тривало тiльки мить. Цяточка вертольота проколола помаранчеву завiсу неба над серпиком сонця, що вже починало ховатися за обрiй, полишаючи на часинку дикiй тундрi бiлу нiч, я розглянувся довкола, i мене почав огортати тихий спокiй, що напливав iз незайманого безлюддя, де тундра на своему шляху зустрiлася з рештками тайги.

І я нiби вперше побачив: у лютому двобоi зчепилися стихii мертвоти й життя: тундра погнула, поламала острiвцi лiсу, вчепилася до корiння вiчною мерзлотою, покрутила вiтрами гiлля, поколола морозами стовбури, та все ж… Учепившись чепiрначчям одне за одного, вiддавши для життя енергiю своеi краси i зросту, покрученi, згорбленi, зав'ялi, та невпокоренi стоять деревця. Стоять! Чи ж то не так само вижив i я серед мерзлоти людського сумлiння, витративши на виживання час i сили, призначенi для творення?.. Цур, не треба! Не треба, а воно, минуле, постае передi мною i не вiдступае…

Знав я, що так буде, ще на початку нашоi подорожi, коли Федiр познайомив мене з воркутинським домоуправом Степаном Пеньковим, якого взяв iз собою за «iнтенданта». Казав же я йому: не бери чужих людей. Та вiн i подумати не мiг, що Пенькова я давно знаю…

Але годi. Я ж не для гiрких спогадiв сюди приiхав – для вiдпочинку. Не до ворогiв – до друзiв. До друзiв? І Пеньков, що стоiть он збоку з транзистором у руках, теж уже друг? А чому б i нi – колись був «кумом». Вiн мене, мабуть, не впiзнав, а я його – вiдразу. Що ж, нас було багато в оперуповноваженого ОЛП[1 - Окремий табiрний пункт (отдельный лагерный пункт).] Сорок другоi шахти лейтенанта Пенькова… Як вiн втерся, колишнiй опер – «кум», а нинiшнiй домоуправ, до Федора? Певне, продуктами допомiг… І буде поряд зi мною цiлих десять днiв нашого вiдпочинку. Щоб я весь час пам'ятав, де i ким був тридцять рокiв тому, щоб не барвистий килим бачив у тундрi, а ii мерзлоту, щоб не милувався