Вогненнi стовпи
Роман Іваничук
Історiя Украiни в романах
Ця книга – перший художнiй твiр у незалежнiй Украiнi про героiчну iсторiю Украiнськоi повстанськоi армii. Подii твору розгортаються на Прикарпаттi, де в горнилi вiйськових дiй ворожих армiй народжуеться нова генерацiя украiнцiв, здатних захистити свою честь, родину й рiдну землю. «Вогненнi стовпи» – свiтла данина пам’ятi тим, хто вiддав життя за незалежнiсть Украiни, воюючи в лавах УПА. Це розповiдь про нашу справжню iсторiю, про нашу украiнськiсть, про те, на чому тримаеться Дух нашоi нацii. Кiлька поколiнь в Украiнi виросло без правдивоi iнформацii про УПА.
Роман Іваничук
Вогненнi стовпи
Тетралогiя
Свiтлiй пам'ятi брата Євгена – учасника боiв УПА,
довголiтнього в'язня бiльшовицьких концтаборiв,
талановитого публiциста – присвячую.
Автор
Чи могилу зустрiнете в чистому полi,
Чи десь костi бiлявi у лiсi в яру,
Чи заржавшу кров на поляночцi голiй,
Чи поламанi сосни в старому бору, —
Знайте, ваша в боях там кувалася доля.
Хай мiсця цi святi усiм на сумлiннях
Випiкають печатi залiзних чеснот!
Ми посiяли чисте й здорове насiння
Вам на жниво. Будiть заскорузлих з мертвот:
Хай вже жнуть i пожате несуть поколiнням!
Марко Боеслав, Заповiт
Книга перша
Передлуння
Прелюд
I
Мирон Шинкарук був дитиною геть не схожою на сiльських ровесникiв: вигнавши корову на толоку, вiн тримався осторонь вiд пастухiв, якi, дiждавшись, поки худоба зiйде в зарослу вiльшиною глибоку Мочулу, заводили голоснi забави в свинки, перескiчки або хвостача; в Мочулi було вогко й прохолодно, над дзюркалом, у якому жiнки мочили коноплi, буяли соковитi трави, й товар звiдти не розбiгався; хлопцi гаморили, вiвкали, реготали, шаленiли на волi, а Мирон, заховавшись за вiльшиновим кущем, виймав iз-за пазухи книжку й читав, забувши про все на свiтi, й перед вечором, коли напасена, повнобока, з важким вiд молока вим'ям Мiнка сама вибиралася iз западини, прямуючи додому, бiг пiдтюпцем за нею, не озираючись i не зважаючи на хлоп'ячi глузи з приводу його одежi, що вiдрiзнялася вiд сiльськоi. «Панський син з пiдплетеним задом!» – волали йому вслiд шибеники, i гiрко ставало Мироновi лише тодi, як з того неприязного хору вирiзнявся голос сусiдського хлопця-однокласника Йосафата Юлининого, доброго приятеля, проте з iншого середовища.
Однак Мироновi не докучала осамотненiсть: у густому гаю, що, вихопившись з Макiiвського лiсу, вгризався клином у хлiбне поле боднарiвського вчителя Шинкарука, хлопчина знаходив для себе безлiч розваг, а теж i друзiв; трохи лякав його товстий, оброслий мохом пень, що давним-давно зостався на галявинi вiд зломаного буревiем дуба: з того пня стирчали двi розколини, мов гострi роги, i мав вiн довгу бороду з повзучого моху, дупло нагадувало роззявлену пащу потвори, а два гудзи пiд зрiзом пня грiзно дивилися на свiт, достоту, як той чарiвник iз «Трьох казок дiда Охрiма», що iх написав для дiтей Андрiй Чайковський; у гаю женцi викопали криничку, щоб недалеко ходити по воду, i в ту копанку Мирон напустив мересниць, виловлених iз дзюркала в Мочулi – був то його ставок, i Мирон сподiвався, що рибки виростуть i стануть такi великi, як воронобокi коропи в ставищах Івана Марусиного, що бiля церкви, проте мересницi волiли залишатися маленькими, й це трохи турбувало хлопця; на липi у два обхвати сидiв рогатий жук, котрого Мирон вважав сторожем гаю; хлопець шанобливо придивлявся до великоi комахи й iнодi обережно дотикався пальцем до ii твердих коричневих крилець; а ще розповiдали пастухи, що в той Миронiв гай заходить деколи з Матiiвського лiсу чарiвна Оксана, яка через нещасливе кохання повiсилась на своiй косi, й ходить вона недеями, виспiвуючи весiльних пiсень, а що то за диво – те кохання, що через нього люди аж умирати мусять, не знав Мирон, аж поки сам не побачив… Одного разу, коли пiшов у гриби, зустрiв на звiринiй стежцi бiлу, немов весняна хмарка, дiвчинку, що зривала медунки й зозульчинi чобiтки, вона вiддалялась путiвцем у Потоки, звiдки визирала солом'яним дахом самотня хатка вдовицi Марii Слобiдськоi, й Мирон пiшов слiдом за дiвчам, та дiйти до обiйстя збоявся