Черлене вино. Манускрипт з вулицi Руськоi (збiрник)

Роман Іваничук

Історiя Украiни в романах

У романi «Черлене вино» вiдтворено подii ХV столiття: героiчна оборона Олеського замку, маленького острiвка народноi волi, що кинув виклик можновладнiй шляхтi. «Манускрипт з вулицi Руськоi» воскрешае перед читачем Львiв кiнця ХVІ – початку ХVІІ столiття, Львiв перiоду перших братських шкiл, в яких зароджувалися iдеi визвольноi вiйни майбутньоi Хмельниччини.

Роман Іваничук

Черлене вино. Манускрипт з вулицi Руськоi (збiрник)

Черлене вино

… Ту кривавого вина не доста; ту пир докончаша храбриi русичi; свати попоiша, а самi полегоша за землю Рускую.

    «Слово о полку Ігоревiм»

Роздiл перший

Скоморохи

– Скоморохи йдуть! Побрiшники! Баiшники!

На трикутному брукованому майданi, що широким краем уперся аж у Стир, а гострим у В'iзну браму Любартового замку, зчинилася веремiя. Ярмарковий ритм умить порушився: обвiшанi шовком та оксамитом литовськi жидове, що з самого досвiтку звихались у натовпi, першi прослизли до оборонного муру, ховаючись iз своiм крамом за вiрменськими ятками; львiвськi вiрмени перестали провадити гендель – застеляли плахтами ляди з шафраном, перцем i заморськими винами; украiннi кметi, покинувши рибу, мед, вiск, бiгли, штовхаючись, удiл майданом, щоб не прогавити оказii, тiльки тверськi торговi люди, мовчазнi й незворушнi, стояли, нiби нiчого й не трапилося, iз сороками з соболиними, бобровими й горностаевими шкурками i зневажливо знизували плечима:

– Невидаль яка! Гусе-е-льники…

Замковi козачки, одвiрнi, служки, кухарi, забувши, по що iх послали пiдстолii та пiдчашi, протискались крiзь натовп луцьких мiщан, котрi виходили на майдан у ярмарковi днi не так задля торгiв, а щоб прочути новини, якi iнколи просочувалися крiзь мури замку; шляхтичi й бояри стримано споглядали видовище збоку; найближче стояли цiкавi до всього волинськi кметi й каланники в смушевих шапках i широкополих кожухах.

Вiд рiчкового причалу, де розмiстилися торговi комори й купецькi гости[1 - Заiжджi двори для купцiв.], наближався строкатий гурт чоловiкiв у червоних, синiх та зелених свитах, з дудами, бубнами, лiрами, гуслями.

Скоморохи зупинилися перед юрбою, що вигнулась пiвколом на майданi. Наперед вийшов довговусий молодий гусляр i, кланяючись у пояс, пробiг очима по обличчях, оцiнюючи перш за все маетнiсть публiки, а ще й вроду жiнок та дiвчат, що хорошiли перед ним у напруженому чеканнi втiхи.

Енергiйним рухом перекинув гуслi з-пiд пахви на живiт, поправив ремiнь на шиi i, подаючи знак своiй братii, вдарив пальцями по струнах:

Гопки, гопки витинають,

Кроком, кроком присiдають,

А Миколка плеще в руки,

Та пiдскакуе до любки,

Боже iх спаси-и-и! —

заспiвав гусляр дрiбушечки для привiтання, а скомороший хлопчик-танцюрист загамселив трiпачка по осклизлому вiд льоду бруку.

– Ой потiшники ви моi! – сплеснула вiд захоплення у долонi дiвчина в бiлому кожушку й гарячiй шалевiй хустинi.

Чорновусий гусляр обпiк дiвчину карим поглядом, мов смолою, пiдморгнув хвацько; дiвчина зарум'янилася, метнулася, щоб стати за чиюсь спину, та натовп, мов стiна, стужавiв позаду – сховатись було нiкуди. Гусляр вигукнув:

– Гей, та не втiкай, голубонько, постiй, крале чорноброва, покажи свое личко, най ся подивлю, чи то калиною, чи кармiном, а чи морозом щоки й губки рум'янила. Милi братове, упадем – не пропадем, шпiльнемо нинi не за дукат угорський, не за гривну кракiвську, не за квартник львiвський та й не за простибi, а за небеснi очi й малиновий усмiх цiеi пишноi чiчки!

Дiвчина пiдвела голову, грайливою усмiшкою зiгнала нiяковiсть з обличчя й мовила задьористо:

– Та й баламут же! Ну то грайте, заплачу!

Дружно вдарили дударi, гупнув бубнiст квачем по лункiй шкурi, i разом притихли; бiля гусляра став лiрник, покрутив корбою, i полилася завоiста, гейби весiльна, аж терпка мелодiя, пересипана, немов морозне повiтря блискiтками iнею, вкрадливим бренчаниям гусельних струн:

А в тiй свiтлицi стоiть Орися,

Убиралася й наряжалася.

До церкви пiшла, як зоря зiйшла,

У церков зайшла i засiяла.

Там пани стояли та й ся питали

Чи ти царi