Останнiй гетьман. Погоня

Юрiй Мушкетик

Історiя Украiни в романах

До книги вiдомого майстра сучасноi украiнськоi прози Юрiя Мушкетика увiйшли два романи – «Останнiй гетьман» i «Погоня». У центрi першого роману – визначна iсторична постать, державний дiяч, останнiй керманич козацькоi Украiни Кирило Григорович Розумовський. Хоч би якi оцiнки давали йому iсторики, перед нами освiчений i далекоглядний полiтик, що, ставши на гетьманство, дii своi передусiм спрямував на модернiзацiю козацького ладу. Провiв кiлька важливих реформ i, попри будь-якi утиски та перешкоди, встав на захист прав i свобод козацькоi автономii.

Роман «Погоня» – захоплююча iсторiя про козака-характерника, якому й чорт не брат, про його сумнi та веселi пригоди на довгому шляху з сiчi додому.

Юрiй Мушкетик

Останнiй гетьман. Погоня

Останнiй гетьман

Роздiл перший

Олексiй лежав у лiжку, дослухався до тишi. Нiчна палацова тиша особлива, глухо-оксамитова, причаена, в нiй висить засторога – не порушувати ii. Покоi Єлизавети Петрiвни були сумiжнi. Вiн знав, що вона прийде, хоч сказала, що не прийде. Але так вона каже завжди.

Вiн не почув, як вiдчинилися дверi до його кабiнету: петлi змащенi найкращою оливою. Почув уже притишенi кроки по килиму, навiть не стiльки почув, як вгадав. Це – найбентежнiший момент, адже вона знае куди йде, чого йде, i – йде. А вiн знае, що вона знае, i це тремко хвилюе.

Прочинилися дверi спальнi. Бiля них, лiвобiч, на мармуровому столику – трисвiчник. Усi три свiчки горять. Три короткi подмухи великих хтивих губiв, усi свiчки згасли. Вона увiйшла, залишивши у дверях чималу щiлину, крiзь яку з кабiнету проникало свiтло. Вона не любить при цьому свiтла, але не любить i повноi темряви.

– Лiзо, Лiзо, Лiзонько, дай передихнуть, зупинися.

– А ти менi завжди давав передихнуть? Дивись менi в очi.

– Лiзонько, ми ж були зовсiм молодi. Не гони так, галопом. Перейди на крок чи хоч би на рись.

– ?!!!

– Лiзонько, горличко моя…

– Що таке горличка?

– Це – голубка, дика голубка. Вона така вишукана, грацiйна.

– Гарно. У вас багато гарних слiв.

– У нас всi слова гарнi.

Вiн лежав бiля неi, втирав повiшеним в узголiв’i рушником пiт з чола. Вона пахла найдорожчими заморськими парфумами, змiшаними з потом розгарячiлого тiла.

– Лiзонько, ластiвко, якi в тебе гарнi перса. Я iх так люблю.

Вона повела затуманеними любовним палом очима:

– Перса? А що це таке?

– Ну… це те, що я зараз цiлую.

– Цицьки?

– Не зовсiм, ягiдко моя. Цицьку дають дитинi. А це – перса. Ось це, ось це, ось це…

– Теж гарно. – У ii владних очах теплiла любов.

Олексiй дивився на ii повнi, щойно вицiлованi вабливi губи.

– На твоi перса дивляться всi чоловiки. Всi чоловiки люблять великi перса. Ну… не такi, щоб до потворностi, а такi… як у тебе.

– Як вони смiють?

– Вони потайки. Зирк – i одводять очi.

– Так уже всi. І Бестужев, i Воронцов?

– Ну, Бестужев, може, й нi. Вiн любить тiльки себе i грошi.

– Я ще приструнчу його.

– Та ти ж сама кажеш, що вiн розумний. І через те потрiбний. А мене найбiльше й лякае, що вiн розумний. Я боюся його.

– Чого ти боiшся? Доки я царствую…

– Я не за себе боюся. За наших дiтей.

Єлизавета вiдкинулася на подушку. Свiтло з кабiнету падало так, що одна половина ii обличчя була освiтлена, друга тонула в мороцi. Освiтлена половина була суворою, задумливою. А темна – зловiсною.

– Я увесь час думаю над цим. Звичайно, бояри (сказала «бояри» навмисно, хоч бояр як таких уже давно не було) не допустять iх на царство, нашi дiти не мають анiнайменших прав престолонаслiдування. Але iх треба якось убезпечити. Я ось що думаю: приiде твiй брат Кирило з-за кордону, я поверну твоему краю гетьманство, як ти давно просив, i нехай козаки оберуть його гетьманом. А далi зроблю гетьманство спадковим. А вiн нехай усиновить наших дiтей.

– У нього можуть бути своi дiти.

– Нехай. Але тодi й нашi будуть при ньому. Вiн iх на поталу не дасть. Ми про це ще поговоримо.

– Твоiми вустами Бога цiлувати. До речi, серденько…

– У тебе стiльки милих слiв!.. Мабуть, за них я й кохаю тебе.

– Ти покохала мене за голос.

– Я покохала тебе всього. І голос твiй теж. Кохаю