Магам можна все

Марина и Сергей Дяченко

Уявiть, шановний читачу, що людина, ось, наприклад, ви – це такий собi будиночок iз безлiччю кiмнат, у яких живуть iх мешканцi. І ось комусь – сторонньому, в усякому разi, не вам, спадае на думку – а що буде, якщо вiдселити деяких мешканцiв, навiть не питаючи власника будинку? Що буде, якщо препарувати душу людини?… Таемничий Препаратор почав свою справу. Разом з ним почав дiяти i Хорт зi Табор – вроджений маг. Магам, як вiдомо, можна все, особливо коли в мага е Кореневе Заклинання Кари, проти якого безсилий будь-хто. Але… Але справа навiть не в тому, що його супротивник теж маг, вiн дуже могутнiй i вже мiльйон рокiв удосконалюе свою магiчну майстернiсть. Справа в тому, що… Спочатку був «Варан», потiм «Мiдний король», а зараз – «Магам можна все». Видавництво «Фолiо» презентуе: третя книжка украiнською найпопулярнiших майстрiв фентезi Марини та Сергiя Дяченкiв – це те, що варто читати.

Марина та Сергiй Дяченки

Магам можна все

Мiльйон рокiв тому…

Гаразд, хай не мiльйон рокiв, та все-таки дуже, дуже давно стояло мiстечко на березi моря. Мешканцi його були бiднi й годувалися з того, що вiддавали своi будинки пожильцям. Пожильцi – чужинцi – з’являлися влiтку, коли море було теплим i квiтла магнолiя; вони хотiли радостi, й мiстечко, що прилiпилось на краю найкрасивiшого у свiтi парку, давало iм цю радiсть.

Мiльйон рокiв тому.

Дверi крихiтноi вбиральнi були щiльно зачиненi, тому що в кiмнатi спав син; тут, мiж ванною та унiтазом, було дуже тiсно, квадратний метр потертих кахлiв пiд ногами, квадратний метр облупленоi стелi просто над головою, запасна вода в цинковому баку, маленьке дзеркало в бризках зубноi пасти, у дзеркалi вiдбиваються два обличчя – одне проти другого, занадто близько, нiби за мить до поцiлунку, i можна подумати, що спiврозмовники – закоханi, – якщо iм не дивитись в очi.

– …Ти розумiеш, що пiсля цих твоiх слiв нiчого в нас не може бути далi? Що я нiколи не зможу переступити через цi твоi слова? Що це кiнець?

– Що я такого сказала?

(Не виправдуватись! Тiльки не виправдуватись. Це… жалюгiдно).

– Що ти сказала?!

– Так, що я сказала? Чому ти…

Нема вiдповiдi. Є дверi, що хитнулися назовнi й зачинилися знов.

Є вода в цинковому баку i нечисте маленьке дзеркало, що вiдбивае тепер уже одне, некрасиве, червоне, скривлене в риданнях обличчя.

Уже свiтанок, та жовтiй лампочцi пiд стелею на це плювати. Як лiтньому сонцю плювати на жiнку, що скулилася на краечку ванни. Хоч би що сталося – сонце вставатиме вчасно, i навiть якщо курортне мiстечко з усiма своiми мешканцями колись повалиться в море, сонце так само буде пiдiйматись i спускатись, мiльйон рокiв…

Це було мiльйон рокiв тому. Тепер це не мае жодного значення.

Роздiл перший

Цiкава геральдика:

Чорний тхiр на золотому тлi

– …Як ся мае ваша сова?

– Сова поживае прекрасно, дякую вам…

Моя сова здохла п’ять рокiв тому, але я вiдповiв, як велiла менi ввiчливiсть. Кажуть, сучасний ритуал привiтання мае корiння в давно забутому нарiччi; у давнину вiтання приблизно так i звучало: «Ком совва?»

Гiсть кивнув так задоволено, нiби життя моеi сови його справдi щиро цiкавило. Вiдкинувся на спинку напрочуд незручного крiсла; зiтхнув, роздивляючись мене з-пiд насуплених рiдких брiв.

На своi п’ятдесят дев’ять вiн мав не такий вже й поганий вигляд. Я знав, що маг вiн не вроджений, а призначений, що магiчне звання вiн дiстав, бувши вже сiльським комiсаром, i що на атестацii йому завищили ступiнь – дали третiй замiсть четвертого.

І ще я знав, як вiн до мене ставиться.

– А як маеться ваша сова, пане комiсаре?

– Дякую вам, – вiдповiв вiн повiльно. – Чудово.

Я знав, що в той самий день, коли комiсара призначено магом, усi околишнi мисливцi дiстали замовлення на совеня. Немало совиних родин зазнало тодi тяжких утрат; з кiлькох десяткiв пташенят щойно спечений маг вибрав одного – i тепер мое питання та його вiдповiдь наповненi були правдивим смислом, бо сова, яку дiбрав комiсар, виявилась хирявою i весь час хворiла.

Чи вiн неправильно за нею доглядав?…

Мовчання затягувалось. Нарештi комiсар зiтхнув повторно:

– Пане вроджений