Фарс-мажор

Дмитро Стельмах

Нелегка щоденна праця поета-лiрика, його непростi взаемини iз колегами, редакторами та знайомими, а також iз власною донькою, проблеми сучасноi молодi, внутрiшне життя Спiлки письменникiв з брудними чварами та iнтригами переносять читача у переддень Помаранчевоi революцii – i все це в повiстi Дмитра Стельмаха «Фарс-мажор».

Дмитро Стельмах

Фарс-мажор

* * *

3 сiчня, субота

Тiльки сьогоднi прийшов до тями пiсля святкування Нового року. Пiшов подивитися, а чи нема там яких листiв для мене в поштовiй скриньцi. Є! Вiд Владислава Ярiвчанського! Не можу не навести його повнiстю, бо це для мене така радiсть i честь!

«Дорогий колего!

З киiвських пагорбiв за нашим давнiм звичаем обсипаю рiздвяним житом-пашницею!

Хай Вам ведеться завжди i в усьому, в малому i в великому кожного дня 2004 р. Року, який мусить змiнити (i змiнить!) долю нашоi нацii на краще.

Хай не втомлюеться Ваша душа i розум у працi в iм'я нашоi святоi матерi Украiни.

Нехай Боже благословення витае над Вами, Вашими рiдними i близькими.

Сердечно Ваш Владислав Ярiвчанський».

Як радiсно, що мене в моему тихому Приiрпiннi не забув привiтати голова Нацiональноi спiлки письменникiв Украiни! От саме в цьому я i вбачаю визнання мого поетичного внеску в сучасну украiнську лiтературу.

4 сiчня, недiля

Якщо хто ще не знае, що таке Приiрпiння, розповiм.

Приiрпiння – це Ірпiнь, мiстечко пiд Киевом, i велика околиця – Буча, Ворзель, Гостомель, i цiла низка сiл, мое улюблене Забуччя, де я замолоду частенько збирав солодкi приiрпiнськi ягоди, де я не раз сидiв у мiсцевiй чайнiй, яка тодi називалася «Столова». Мальовничий край, який люблять письменники i поети, а в благословенному Ірпенi е славний Будинок творчостi письменникiв, на березi тихоi звивистоi рiчечки, осередок духовностi i культури.

Як патрiот свого краю, всi своi новi вiршi я вiдношу передусiм до «Ірпiнського вiсника», вулиця Мiнеральна, 7, де вони неодмiнно виходять друком у рубрицi «Поезiя нашого краю». У такий спосiб я прищеплюю iрпiнчанам смак до естетики i поетичного слова. Ось як писала про мене в однiй статтi Зiрка Нечитайло, головний редактор газети:

«Дмитро Порядний пише з думою про народ, з вiрою в народ i часто виступае вiд iменi народу, бо нерозривно пов'язаний зi своею украiнською генезою, з корiнням невмирущого козацького роду, з питомими джерелами високоi духовностi i тонкого лiризму».

Краще не скажеш.

5 сiчня, понедiлок

Хотiлося б пояснити мiй творчий метод та особливостi творчостi.

Моя улюблена лiтературна форма розроблена мною самим, i називаеться вона квiнтьемою. Квiнтьема складаеться з п'яти строф, кожна з якоi складаеться з п'яти рядкiв. Я – батько-фундатор приiрпiнськоi квiнтьеми. Квiнтьема – мiй поетичний еталон у творчостi. Можна сказати, що це народна i водночас салонна поезiя. Багато кого моi квiнтьеми дратують, але ж то все заздрощi нездар, якi самi нiчого кращого написати не можуть, ясна рiч. Хто в нас критики? Тi, хто не вiдбувся в лiтературi.

Я завжди стояв на сторожi чистоти украiнськоi мови i мелодики в поезii. Я завжди вiдстоював традицiю рими у вiршах i нiколи не подам руки тим, хто засмiчуе поезiю так званим верлiбром, чи бiлим вiршем – набором слiв, що мае називатися поезiею. Якщо писати без рими – то це бiлий вiрш, а писати римовано – то чорними вiршами? Вiдтак, я – негритянський поет? Я – украiнський поет. І вже саме це накладае на мене велику вiдповiдальнiсть.

6 сiчня, вiвторок

Зайшов у гостi мiй найкращий друг Емiк Гольдман. Емiк – ветеран руху хiпi ще з початку сiмдесятих. Носить довге волосся, латанi американськi джинси i футболку з ликом безсмертного Джима Моррiсона. Може годинами розповiдати про неперевершений вокал Роберта Планта i бiдкатися, що нинiшня молодь занапастила святi iдеали шiстдесятих. Працюе в ремонтi електротоварiв «Друге дихання» на Глибочицькiй. У Емiка золотi руки. На кожному пальцю по коштовному персню. Цю моду, за його словами, вiн у Рiнго Старра перейняв. Прощаючись iз господарями, Емiк завжди каже одну й ту саму фразу, яку я вже i чути не можу: «Як казав великий Ерiк Бердон, нам треба вшиватися звiдсiль».