Вiдчинено дверi до Малоi Європи

Наталка Сняданко

«Я не пам’ятаю, якого кольору були ii очi. Можливо, не звернула на це уваги, або ж тутешнi клерки зумисне ховають очi. Так iм легше виконувати своi обов’язки, до яких зокрема входить i необхiднiсть змусити прохача нахилитися i пiд час розмови стояти у незручнiй i навiть принизливiй позi…»

Наталка Сняданко

Вiдчинено дверi до Малоi Європи

Частина перша, львiвська

Я не пам’ятаю, якого кольору були ii очi. Можливо, не звернула на це уваги, або ж тутешнi клерки зумисне ховають очi. Так iм легше виконувати своi обов’язки, до яких зокрема входить i необхiднiсть змусити прохача нахилитися i пiд час розмови стояти у незручнiй i навiть принизливiй позi. Крихiтнi розмiри вiконечка, прорiзаного приблизно на висотi ваших грудей у гiпсокартоннiй стiнi, яка роздiляе «уповноважених» i прохачiв, не залишае вам вибору, як не дозволяе i прочитати iменi на бейджику клерка. Хоча я сумнiваюся, що цi тiтоньки носять бейджики з iменами. Дипломатична служба не визнае iндивiдуальноi вiдповiдальностi, а лише колективну, майже ритуалiзовану дiяльнiсть, яка служить iнтересам недосяжно вищоi iнстанцii, настiльки вищоi i настiльки недосяжноi, що це дозволяе iти на певнi перебiльшення, навiть на явнi зловживання чужим терпiнням. А ритуальна етика примушуе вiдвiдувачiв упокорено згинати спину пiд незручним кутом i робити вигляд, що саме так i потрiбно, що iнтереси цiеi вищоi i недосяжноi сили вимагали заборони прорiзання зручнiших вiконечок, крiзь якi було б видно колiр очей i вираз обличчя людини, з якою розмовляеш. І в цьому е своя рацiя, адже коли ти можеш подивитися в очi iншiй людинi, iй значно складнiше робити вигляд, що тебе насправдi не iснуе, а е лише викладена в анкетi iнформацiя та фотографiя, «як на закордонний паспорт», що можна хамити тобi й не соромитися цього, можна взагалi не дивитися у твiй бiк, нiби у гiпсокартоннiй стiнi взагалi немае i не може бути жодного вiконечка, бо будь-яке спiлкування з прохачами суттево ускладнюе працiвникам якiсне виконання своiх обов’язкiв i служiння недосяжно вищим iнтересам.

Я пам’ятаю лише, що колiр ii помади не пасував до кольору блузки, а манiкюр на нiгтях лущився i облiтав. Можливо, саме це роздратувало ii настiльки, що вона обурено шпурнула менi назад заповнену анкету i бланки запрошень.

– Не можемо, прошу панi, видати вам такоi вiзи, – це, мабуть, мало звучати по-польськи, але прозвучало якось по-прикордонному, спольщеною украiнською чи зукраiнiзованою польською, зведеною до мiнiмального лексикону, необхiдного для паспортно-контрабандного з’ясування стосункiв. Таким чином митники зi свого боку, а контрабандисти зi свого намагаються встановити певну захисну дистанцiю, обгородити себе хоча би умовним кордоном психологiчного комфорту в непростому вирi морально-фiнансових, а точнiше, фiнансово-моральних дилем, пов’язаних iз дiяльнiстю, що ii тутешньою лаконiчною мовою прийнято окреслювати кодовою назвою «закупи».

– Але чому не можете, адже у мене е запрошення з польського боку, я журналiстка, делегована на конференцiю «Мала Європа: Польща чекае на Украiну», що вам заважае видати менi вiзу?

– На яку, ви кажете, конференцiю?

– «Мала Європа: Польща чекае на Украiну», – повторила я.

– У вас е вiза, iдьте, – панi знервовано подивилася на свiй зiпсований манiкюр i перейшла на украiнську, мабуть, вирiшила не напружуватися. А можливо, iй не сподобалася назва конференцii.

– Але ж моя вiза закiнчуеться ранiше, нiж конференцiя. Тому менi необхiдна iнша.

– Поки не закiнчиться стара вiза, не можемо видати новоi.

– А чому не можна анулювати стару вiзу i видати нову на пiдставi запрошення?

– А дiйсно можна, – моя пропозицiя зацiкавила даму з облущеними нiгтями, вона знову притягнула до себе мою анкету i пiшла кудись, на територiю, заховану за гiпсокартонною перегородкою та вiконечком на незручнiй висотi. Напевно, десь там i зберiгаються дипломатичнi таемницi.

– Ми можемо анулювати вам вiзу, – тут вона зробила паузу, в ходi якоi звичним швидким рухом поставила у моему паспортi штамп «Анульовано». Вiдчувалося, що нарештi ii робочий день увiйшов у звичне р