Москва 2042

Володимир Миколайович Войнович

Знаменитий роман-антиутопiя, що наробив багато галасу в Радянському Союзi. Вiталiй Карцев дивовижним чином мандруе в часi й потрапляе до Москви майбутнього – дивноi держави МОСКОРЕП. Вона обнесена високою залiзобетонною стiною, люди тут схожi на роботiв, а править усiма Генiалiсимус, який виявляеться давнiм другом Карцева з минулого – Льошкою Букашевим. Диктатора мрiе скинути з трону письменник у вигнаннi Карнавалов, у якому вгадуються риси Солженiцина.

Фантазiя та реальнiсть змiшуються в романi Войновича у вибуховiй пропорцii i створюють портрет епохи, рiвного якому немае!

Владимир Войнович

Москва 2042

© Войнович В., 1986

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», 2016

* * *

Передмова

Цю книгу я не перечитував вiдтодi, як написав. Нинi, через двадцять дев’ять рокiв пiсля публiкацii, перечитав. Якiсь фрази прибрав, iншi пiдправив. А персонажiв чи явища, котрi сприймаються читачами як передбаченi, iх я, звiсно, не чiпав, бо вони цiкавi лише як побаченi здаля, а не припасованi до реальноi дiйсностi заднiм числом. Перечитуючи текст, я спiткнувся на сказаному одним iз персонажiв словi «гiвнократiя» i здивувався. Я ж гадав, що воно з лексикону пiзнiшого часу, i залiз до Вiкiпедii. Прочитав: «Гiвнократiя – образливо-лайливий термiн публiцистики… Хто саме запровадив у вжиток цей термiн – невiдомо. Трапляеться у написанiй 1986 року книжцi Володимира Войновича “Москва 2042”. Одним iз перших став його вживати лiворадикальний полiтик i публiцист Юрiй Мухiн, який узяв його в назву своеi книжки, виданоi 1993 року». Отож маю шанс претендувати на певний сумнiвний прiоритет.

1986-й – це рiк виходу книги з друку, але першi роздiли були написанi за чотири роки до цього. Тодi наша спiльна краiна ще називалася Радянським Союзом i управлялася единою партiею, керiвний штаб якоi, Полiтбюро ЦК КПРС, складався зi старих маразматикiв, а на чолi стояв, добуваючи свiй вiк, марнославний i запалий у дитинство Леонiд Іллiч Брежнев. Його було так багато на телевiзiйних екранах (то вiн нагороджував когось, то його нагороджували), що дотепники придумали для радянських телепрограм загальну назву «Усе про нього i трохи про погоду». Тепер за тривалiстю перебування на телеекранi з погодою змагаеться Владiмiр Путiн. Тодi здавалося, що радянська держава ще мiцно стоiть на ногах. Промисловiсть далi випускала у великих кiлькостях гармати, танки, ракети й лiтаки, Свiтовий океан перетинали ядернi пiдводнi човни, всесильний комiтет держбезпеки випалював крамолу всерединi краiни, i важко було уявити собi, що ця велетенська, могутня i страшна держава наближаеться до кiнця свого iснування. Хоча ознаки, i цiлком очевиднi, були. Краiна випускала багато дорогоi зброi, але хлiб купувала в Америки, вершкове масло – у Фiнляндii, туалетний папiр – у Польщi, усе було дефiцитом. Вождi Радянського Союзу закликали молодь не спокушатися захiдними танцями i джинсами й оголосили курс на тотальну економiю всього. У iдальнях i ресторанах четвер було оголошено рибним днем, тобто нiчого м’ясного вiдвiдувачам не давали. Людей закликали вживати пiсля певноi обробки засохлий i заплiснявiлий хлiб, харчовi вiдходи (якщо такi були) виставляти в спецiальних посудинах на сходовi майданчики для подальшого iх використання. Кожному уважному спостерiгачевi було зрозумiло: якщо краiна розвиватиметься й надалi в тому ж напрямку, повне зубожiння народу, духовне i матерiальне, неминуче.

Краiною правили загалом старi малоосвiченi люди. Щоб керувати сучасною державою, iм були потрiбнi бiльш пiдготовленi помiчники, i, зрештою, довкола них збиралися радники з усiх питань, перекладачi, спiчрайтери i творцi iхнiх мемуарiв, люди, що закiнчили елiтнi навчальнi заклади на кшталт Інституту мiжнародних вiдносин i Вищоi школи КДБ. Цi люди, уже бiльш-менш освiченi, зi знанням iноземних мов, краще уявляли реальну ситуацiю в краiнi й у свiтi. Їхнiй вплив на внутрiшню полiтику поступово зростав, i можна було уявити собi, що управлiння краiною колись перейде до них.

Зростала i роль релiгii в суспiльствi. Люди, знев