Шмагiя

Генри Лайон Олди

Генрi Лайон Олдi

Шмагiя

Є i в пророка гарне слово,

Та краще слово у нiмого,

І барви кращi у слiпця.

Коли вiдшуканий кут зору,

Є спалах серця. Ти в цю пору

Себе осягнеш до кiнця.

    Арсенiй Тарковський

Чашка, з якоi не можна пити. Меч, яким не можна рубати.

Книга, написана незнайомою мовою; музика, що ii чуе тiльки сам музикант. Нiсенiтниця? Так, звiсно. Але що старшим я стаю, то частiше бачаться менi в снах ця чашка, цей меч i ця книга. А ви, дурнi, просите, щоб я валив гори та обертав рiки назад! Не треба, дайте менi постарiтися в радостi…

    З таемних записiв Нихона Сивочола

PROLOGUS

Лiс завзято грав iз жiнками в «плутанки».

Якби вибралася Ядвiга по ягоди сама – нiколи в життi не знайшла б знайомоi галяви, оточеноi заростями ожинника. Пiд ноги раз у раз пiдверталися обхiднi стежки-стежинки, намiрялися завести в буреломи, закрутити, заморочити.

Дiдусь iз Хащi жартуе?

Начебто, не повинен. Ще на узлiссi Мелiс усi потрiбнi слова прошепотiла, чоло трипалим листочком огородила, а на стежку хлюпнула вiдваром ясношляху. Видно, зачула пiдступ: зазвичай до Фiльчиного Бору ходили запросто, без остраху, а нинi й вiдьомськi витiвки лиховi байдужi. Понад годину блукали ходженими-топтаними мiсцями, перш нiж постала перед жiнками спалена сосна-вказiвка. Чорна, як та вдова на похоронi, вона скорботно тицяла сухою рукою-гiлкою в потрiбний бiк.

Ядвiга полегшено зiтхнула: край, мовляв, дiсталися. Рота розтулила, щоб Дiдусевi з Хащi подякувати, та наткнулася на погляд подруги: гачкуватий, страшний. Не змiiний навiть – скорпiонячий.

Затнулася, потупилась.

Здавалося б: ну що в нiй особливого, у крихiтцi Мелiс? Хоч i вiдьма, а своя, тутешня, змалечку в людей на очах. Не заiжджа чароплiтка, до якоi i пiдiйти страшно. Жiнка як жiнка, ще й молодша за саму Ядвiгу. Чоловiки донинi вслiд витрiщають очi. Іншi пустують, залицяються. Та марно: зиркне, бувало, Мелiс, до землi приморозить. Втекти схочеться, все одно куди, аби тiльки подалi, а ноги батогами волочаться…

Може, додому повернути? Хай йому грець, тому ожиннику!

Щоправда, ягода корисна, на всякий смак. На вiдворот-зiлля годиться й варення з неi добре. Коли юхта лiлова потрiбна, у фарбiвному розчинi без ожинових ягiд – нiяк. У чоловiка замовлення на шiсть сувоiв. Повернешся з порожнiм кошиком, сваритиметься. Або й вiдлупцюе! Леон на руку швидкий… Залишитися? Пiти вiд грiха подалi? Ну поб’е чоловiк – уперше, чи що?!

Ядвiга скосила око на супутницю, мовчки визнаючи за вiдьмою право на керiвництво. Нехай Мелiс у ii лiта й зарано командувати, останне слово все одно ii буде.

Слова не дочекалася. Мелiс ретельно принюхалася, струснула головою, немов проганяла мару, – рудi кучерi розсипалися по плечах, – i рушила вперед, куди вказувала рука-гiлка.

На Ядвiгу не озирнулася, знала: та не вiдстане.

Пiд ногами пружно прогиналися, ледь чутно рипiли мохи. Пiтнiли легким слизом. Тут завжди було вогко, навiть у лiтню спеку. Вогко, але не багнисто. Лише тепер Ядвiга помiтила, яка тиша пануе навколо. Нi пташиного щебету, нi комариного дзижчання, анi шелесту листя пiд вiтром. Повiтря застигло драглистим дурманом, лякаючи грозою. Вiдьма зупинилася, обмацала долонею порожнечу поперед себе. Із зусиллям зробила крок, другий. Ядвiга заквапилася: загубитися вiд подруги, залишитись наодинцi з мовчазними хащами здавалося зараз найстрашнiшим.

– …Я знаю, ти можеш. Ти мусиш постаратися. Дуже постаратися…

Якоiсь митi жiнцi здалося: ii обступила димова iмла, в якiй роiлися тiнi з коминковоi сажi. Барви дня поблякли, лiс зробився попелястим, неживим. Ядвiга панiчно рвонулася, рухаючись, начебто в грузькому киселi, звареному з жменi «вовчого вiвса». Ледь чутно тенькнула струна, обриваючись далеко, на самiм краечку досяжностi для слуху. Свiт став колишнiм. Шпичакастi заростi ожинника з гронами сизих ягiд i щiльним листям, укритим восковим нальотом, виявилися зовсiм поряд. Рука мимоволi потяглася до ягiд – i жiнка безгучно вилаяла себе, дурну.

Люди.

На галявинi.

Чужi, не тутешнi.

Вона не могла до пуття розгледiти, чим займалися чужинцi. За два кроки поза кущами п