Пасербки восьмоi заповiдi

Генри Лайон Олди

Злодiйський цикл #1

Не варто грати у пiддавки з Дияволом, коли на кону стоiть твоя душа. Ой, не варто! Бо Нечистий не пробачае боргiв…

Вони – злодii i дiти злодiя. Але злодii незвичнi. Їхня мета – не коштовностi й грошi, вони крадуть думки та сподiвання людськi. Й усе, здавалося б, нiчого. Та трагiчне кохання молодшоi, Марти, спонукае ii на вiдчайдушний вчинок. В останню мить вихоплюе вона з-пiд самого носа Великого Здрайци вже продану душу коханого. І тепер тiкае, мчить вiд дияволових поплiчникiв, i немае iй нiде спокою… Чи ж буде колись?

Безсумнiвно, роман знаменитого харкiвського дуету, якi разом iменуються Генрi Лайон Олдi, припаде до смаку всiм любителям iсторичноi фентезi, бо, як завжди, порадуе читачiв нетривiальним сюжетом, оригiнальними характерами та майстернiстю написання. Але цього разу – вже украiнською!

Генрi Лайон Олдi

Пасербки восьмоi заповiдi

То було щось вище за нас, То було понад усiх.

    Й. Бродський

Книга перша

Дiти злодiя Самуiла

Роздiл перший

1

– Пся крев[1 - Пся крев – досл. «собача кров» (польська лайка).]! Де чорти носять того пройдисвiта-корчмаря! Присягаюся епископським благословенням, ще мить – i я пошаткую весь його проклятий рiд на капусту!

Пудовий кулак гупнув об стiльницю з такою силою, що кухлi злякано деренчнули, а найближча тареля крутнулася дзигою i довго не зупинялася, аж поки звернула до горланя злякану морду запеченого з чорносливом поросяти.

Корчмар Йошка квапливо й потiшно дрiботiв коротенькими кривими нiжками до столу, захисним жестом виставивши перед собою обидвi руки. У кожнiй був затиснутий глиняний глечик з вистояним угорським вином, щойно нацiдженим з бочки, чоп якоi вiдкривався лише на велике свято, а ще, коли до корчми заходив князь[2 - У шiстнадцятому столiттi в Польщi, а пiзнiше в Речi Посполитiй, було скасовано дворянськi титули (князь, граф тощо), але вони зберiгалися в традицiйних мовних формах та у неформальному спiлкуваннi).] Лентовський, чию паскудну ваду чудово знав не лише корчмар, а й кожен стрiчний по цей бiк Татрiв.

Пiсля першого князiвського ковтка корчмаря було прощено, пiсля другого – милостиво обдаровано дружнiм запотиличником, що ледь не вiдправив миршавого Йошку на той свiт, а пiсля третього, найтривалiшого ковтка, що супроводжувався молодецьким крекотом i здоровою вiдрижкою, князь Лентовський геть-чисто забув про корчмаря й взявся перетворювати порося на купу обсмоктаних кiсток i хрящiв.

Поруч iз князем сидiв його старший син i спадкоемець Янош Лентовський. Вiн байдуже вертiв у руках куряче стегенце, зрiдка торкався його губами та так нiжно й побiжно, наче то була нiжка його коханоi, а не окiст жилавоi збитошноi ряби Друци, чиi витiвки переповнили сьогоднi вранцi чашу терпiння дружини корчмаря.

Утiм, апетит – едине, що вiдрiзняло мiж собою батька й сина Лентовських. Обидва ставнi, мов сокирою витесанi здорованi, червонощокi, мiцнорукi, зачатi на знаменитому дубовому лiжку в родовому замку бiля Череможа, де втрачали цноту всi молодi дружини Лентовських ось уже вiсiмнадцяте поколiння пiдряд. Обое вбранi в темно-лiловi оксамитнi кунтушi з дiамантовими гудзиками, кожен з яких вартий усього статку, надбаного тим же Йошкою за все його корчмарське життя; з-пiд кунтушiв визирали жупани з блакитного едвабу, а на м’язистих литках високошляхетних вельмож красувалися яскраво-червонi шаровари та зухвало яскравi чоботи з фарбованого сап’яну на золочених каблуках. Боляче було дивитися, як старий Лентовський заливае всю цю пишноту патьоками жиру й вина, що струмувало по голеному пiдборiддю, – але навряд чи знайшовся б смiливець, котрий бодай натякнув князевi, що шкода псувати таке добро! Доброзичливець дiстав би в кращому разi ляпаса, здатного звалити бичка-дволiтка, а потiм – ще й батога князiвських гайдукiв; невдаха ж цiлком мiг скуштувати й клинка – родовоi зброi Лентовских; цей клинок гордо виставив над стiльницею бiлий чубчик чаплi, що прикрашала його рукiв’я.

– Музику! Гей, слiпий, заснув, чи що?!

Невидющий скрипаль, який мов