Назад к книге «Давно, знебулий раб, замислив я втекти...» [Генри Лайон Олди, Генри Лайон Олди]

Давно, знебулий раб, замислив я втекти...

Генри Лайон Олди

Тiнi мого мiста #3

Генрi Лайон Олдi

Давно, знебулий раб, замислив я втекти…

У натовпi легко бути самотнiм.

Жетон метро – ключ до просвiтлення.

Сходжу вниз.

    Нiру Бобовай

* * *

– Отже, ви сподiваетесь повернутися назад? Додому?

– Так.

– Коли ж, якщо не секрет?

– Скоро.

– А яким чином ви збираетеся це зробити?

– Нiяк. Просто повернуся. Разом з iншими, хто спав. Я не вмiю – разом. Не люблю. Не хочу. Але тут все навпаки. Тут iнакше не вийде. Баба мене вже знайшла. Тепер – скоро.

– Але якщо у вас дома так добре, може, ви б хотiли забрати з собою й iнших людей? Щоб iм теж було добре?

– Усiм?!

– Аякже. Адже це чудово, коли всiм добре.

– Всiх забрати?!

– Не треба нервуватися. Припустiмо, не всiх. Наприклад, тих, хто тут. У пансiонатi. Як ви вважаете, у вас удома iм буде краще?

– Нi-i. Їм не потрiбно, щоб краще. Було б потрiбно, давно б пiшли. Самi. Але вони залишаються. Значить, не хочуть. Якщо вдома стане багато людей, вийде дурня. Як тут. Вдома кожен – сам. А тут – разом. Не люблю, коли разом. Коли в мiсцi, в одному мiсцi, штовханина. Ви, лiкарю, теж – сам. Вам тут погано. Пiдете зi мною?

– Спасибi за запрошення. Я подумаю.

– Думати не треба. Треба йти. Або не йти. Якщо ви пiдете – буде легше. Дiйти.

– Добре. Скажiть менi, коли зберетеся додому.

– Я скажу, лiкарю. Скоро скажу. Тiльки не треба вагатися. Будь ласка…

* * *

Час змiнити окуляри, зрозумiв лiкар.

Окулярiв у нього було двi пари. Дуже подiбних: тонка, невагома оправа i крупнi, трохи витягнутi донизу скельця з дуже поважними дiоптрiями, що надавали обличчю дещо втомленого вигляду. Стиль «Верблюд, король бабок,» – так висловлювалася перша дружина лiкаря, вона ж остання, бо пiсля розлучення, справи давньоi i майже забутоi, щасливчик зовсiм не квапився поринати в чергове безумство. Але повернiмося до окулярiв. Нiякого тонування, затемнення лiнз. Простота й солiднiсть. Хiба що метал першоi оправи вiдблискував сталлю, а другоi – бронзою. Нiхто, власне, й не помiчав, що лiкар приблизно раз на три мiсяцi змiнюе окуляри. А й помiтили б, так не надали значення.

Лiкар посмiхнувся, витягуючи запасний футляр.

Значення процес мав тiльки для нього.

До окулярiв звикаеш. Як звикаеш до банальностей, до суети, до iлюзii, самозваноi реальностi, яка посiла трон i начепила корону на дулю лисоi голови. Минае час; сидить узурпаторка; стоiш ти. Але одного разу, лише змiнивши пару окулярiв, раптом розумiеш, що свiт змiнився, остаточно й безповоротно. Самозванка стрiмголов злетiла з трону, слабкi, м’якосердi банальностi зчепилися не на життя, а на смерть, мутуючи в зубастi, вкритi лускою аксiоми; суета-втiкачка сентиментально оглянулася на палаючий Содом i перетворилася на соляний стовп. Розпливчатiсть буття, iменована звичкою, стала безсоромно рiзкою, хоча дiоптрii однакових лiнз, а також iдентична центровка не давали до цього жодних пiдстав. Подеколи життя розтягувалося, подеколи зiщулювалось, мишею втiкши в кут. Бiчний зiр набув поганоi звички зникати i з’являтися, коли бажав, немов кокетка-коханка, змушуючи кавалера постiйно коситися: чи на мiсцi легковажна красуня? Ти рiзко повертаеш голову, ловишся на вудку легкого запаморочення; п’яний без вина, ти постiйно шукаеш привiд зняти окуляри й протерти iх ганчiрочкою. Ти весь у собi, зайнятий собою, i ненадовго забуваеш, що навколо тебе кишить маса абсолютно безглуздих, непотрiбних тобi людей.

Люди перетворюються на об’ект дослiдження, чим i повиннi бути.

Запасний футляр лiг в кишеню пiджака. Увечерi, подумав лiкар. Я помiняю окуляри ввечерi, на роботi, залишившись насамотi. Дарма, чи що, я записав собi на сьогоднi нiчне чергування. Ще один самообман, жалюгiдна видимiсть дiяльностi. Маслак, кинутий псу суспiльства: працюю, знаете, не щаджу сил i здоров’я… Втiм, пес розкошуе бiля будки, ситий попереднiми подачками. Я розгодував його до ожирiння. До втрати пильностi. Якби я не з’являвся в лiкарнi тиждень або два, в крайньому разi, менi б передзвонили додому, й пiд кiнець розмови попросили берегти себе. Видушили б краплю жовтого спiвчуття, що пахне фураци

Купить книгу «Давно, знебулий раб, замислив я втекти...»

электронная ЛитРес 10 ₽