Монстр

Генри Лайон Олди

Генри Лайон Олди

Монстр

* * *

…Ми сидiли за столом не бiльше двох годин, але в повiтрi вже повисла сиза сигаретна хмара, газети були засипанi риб’ячими кiстками i лускою, а в канiстрах залишалося не бiльше трьох лiтрiв пива. Всi перебували у стадii легкого сп янiння, сипали пласкими жартами i старими анекдотами, слухаючи переважно самих себе. З пошарпаних колонок хрипiв «ДДТ», на який, окрiм мене, нiхто не звертав уваги. Нудьга. Пиво, риба, напiвзнайома компанiя i достобiса набридлi записи – одне й те саме. Треба було предкiв не слухати, йти на лiтературний… Ну, не поступив би вiдразу – так вiдслужив би i все одно… Предки тепер на два роки до Угорщини подалися, а я тут сиджу й дурiю вiд нудьги…

– Чуеш, Сiрий, що це у тебе за пов’язка на руцi? Металiст, чи що?.. Тодi чому заклепок немае?

Якби я ще сам знав, що це за пов’язка! Ну, була там якась родинка, бо в шiстнадцять рокiв перед днем народження батько менi цю пов’язку на руку наклав, так я ii бiльше i не знiмав. Тато, до речi, теж таку носить. Говорить, спадкове, хвороба, на зразок саркоми. Не дай бог на цю родимку свiтло потрапить – все, кранти, померти можна. Правда, я про таку хворобу жодного разу не чув. Але експериментiв поки не ставив – аж надто у батька очi тодi серйознi були. І сам пов’язку нiколи не знiмае. Навiть коли купаеться. Або на медоглядах…

– Серього, ти перебрав, чи що?

– Нi, я в нормi.

– Тодi давай, колися про пов’язку.

– Та нiчого особливого. Впав у дитинствi, руку до кiстки об залiзяку пропоров. Шрам там страшний. Краще i не дивитися.

– Покажи.

– Ти що, шрамiв нiколи не бачив?

– Та й правда, Стас, чого ти до людини причепився?..

– А менi цiкаво. Що ж це за шрам такий жахливий, що на нього i подивитися не можна?.. Пiд пиво.

Чорти б забрали цього Стаса! Вiчно, як нап’еться, так йому дурницi в голову лiзуть.

– Чуеш, Сiрий, ти мене поважаеш?

Нуось, почалося. Зараз битися полiзе. Не хочу я з ним битися.

– Поважаю.

– Тодi покажи.

– Слухай, Стасе, я тебе поважаю, але пов’язку знiмати не буду.

– Чому?

– Ну, ii поки розмотаеш… Та i тебе навиворiт виверне, якщо побачиш. Все пиво пропаде.

– Не пропаде. Я ще стiльки ж випити можу. Показуй.

Тут мене узяла злiсть.

– Добре. Показую… – i я показав Стасу фiгу.

– Ах ти козел! Це ти менi!..

Стас полiз через стiл, перекидаючи кухлi з пивом, на пiдлогу посипалися залишки риби, задзвенiло розбите скло. Скiльки разiв давав собi слово не пити з малознайомими людьми! Так цей бовдур Колька знову затягнув. Тепер у кутку мовчить, пиво цмулить…

Стаса схопили ззаду за штанi i стягнули назад на диван. Стас був весь у пивi, в риб’ячiй лусцi, червоний, як рак, i вiдчайдушно лаявся. Йому тицьнули в руки недоiдений хвiст – i Стас затихнув.

– Спасибi, хлопцi.

– Нема за що. А шрам свiй мiг би й показати. Може, хоч Стаса знудило б…

– Не знудило б, – знову подав голос, дарма що угамувався було, Стас. – Ну покажи, шкода, чи що?

Вiн пiдвiвся i пожбурив у мене хвостом.

– Та й правда, – вiдгукнувся хтось з кутка, – чого ти ламаешся…

Зняти, чи що? На секунду. І вiдразу назад пов’яжу. Адже самому цiкаво – вважай, дев’ять рокiв не розмотував… Випите пиво пiдштовхувало до подвигiв.

– Гаразд, умовили. Тiльки на хвилинку – покажу – i назад замотаю.

– Про що мова!

– Тiльки шраму там немае нiякого. Набрехав я.

– А бiс тебе розбере, коли ти брешеш! Показуй.

Я насилу розстiбнув застiбку (неiржавiюча сталь, називаеться!), що вже грунтовно таки приiржавiла, i став акуратно розмотувати чорну шкiряну стрiчку. Треба буде i справдi заклепок на неi насадити. Хай думають, що металiст – приставати не будуть.

Шкiра пiд пов’язкою була неприродно бiла, в червоних прожилках, i зовсiм без волосся. Ну, однак, тато й намотав! Перестрахувальник. Ото смiшно буде, якщо там взагалi нiчого немае. Гаразд, подивимося…

– Що це у тебе, Сiрий? Татуювання? – всi з цiкавiстю пiдсунулися до моеi руки. І справдi, що це? На мiсцi родинки – два кола перетинаються, дiаметром з двокопiйкову монету, перекресленi навхрест. Звiдки…

І тут руку менi немов обпекло вогнем. Кола спалахнули гарячим червоним свiтлом, як спiраль