Дiвчина-iндиго

Ганна Мелiхова

Оповiданея-ессе у жанрi художнього символiзму, на гранi розслiдування зовнiшнiх та внутрiшнiх причин нашоi поведiнки.

Ганна Мелiхова

Дiвчина-iндиго

Наша iсторiя почалася всього два мiсяцi тому. Нашi долi щiльно переплелися у цiкавому збiгу обставин, так, що роздiлити нас могла б лише трагiчна випадковiсть. Але вона на щастя так i не вiдбулася. Перед нами стояла iнша проблема: батьки Інни. Вони бачили в нiй постiйне джерело доходу. Вона була обдарованою дитиною, настiльки, що ii називали дитиною «iндиго». А знаете, як живуть такi дiти? Дуже просто, а точнiше – складно. Вони знаходяться в постiйному випробувальному «симуляторi» – iм приносять новi i новi завдання, в дитинствi iм дають ще бiльше розвиваючих iграшок, iх хвалять i тут же лають за найменший недосконалiсть – чому? Все тому ж – бо вони дiти Індиго.

Вперше моя улюблена почула це слово вiд мами, коли вона говорила з ii викладачем по фортепiано – ще в далекому дитинствi. «Вона – дитина Індиго. Їi здiбностi обов'язково потрiбно розвивати »– сказала вона Інесi Петрiвнi, iнтелiгентноi повненькоi жiнцi в окулярах зi суцiльно сивою головою i вiчно стурбованим виразом обличчя -саме таке обличчя у неi було, коли хтось неправильно грав Моцарта. Інеса Петрiвна погодилася: «Спробуйте ще вiддати ii в хор i на вокал. А ми будемо розвивати ансамблеву гру». Так, вже в той момент вона, нарештi, зв'язала це слово зi своiми бiдами: вiд неi постiйно чекають небачених висот. Все тому, що вона – особлива дитина. Такi дiти, як вона – бiльш здiбнi, нiж iншi i мають талант не один i не два, а вiдразу в декiлькох областях. Найбiльша проблема таких дiтей полягае в тому, що батьки ставляться до таких дiтей споживацьки: вони сподiваються, що iх здатностi забезпечать iм сите iснування в майбутньому.

Постiйнi завищенi очiкування батькiв перетворюють iх життя на справжне «пекло»: вiд них постiйно вимагають найвищоi успiшностi з усiх предметiв, а якщо вони отримають бал нижче – то стае очевидно, яке сильне засмучення вiн або вона доставили. Існуе думка, що дiти «iндиго» отримують задоволення вiд такоi завантаженостi – але це не так. Їм теж хочеться поганяти у футбол з хлопчаками, або пограти в ляльки у дворi. Але у дитини «iндиго» на такi «дрiбницi» просто немае часу. Пiсля шести урокiв в школi, вiн (або вона) бiжить на фортепiано, потiм на балет (або бойовi мистецтва), потiм на шахи, i тiльки в кiнцi дня, коли зробленi всi уроки i позаду заняття на iнструментi, iм дозволять трошки подивитися телевiзор.

Познайомилися ми з Інною, коли iй було шiстнадцять. Цей час мав стати золотим часом: школа позаду, батьки вже не здатнi ii контролювати .... Але вона i тодi дуже сильно страждала – i навiть бiльше того: саме тодi, коли iй виповнилося шiстнадцять – батьки напирали на неi ще бiльше. Коли вона мене покликала на свiй день народження, вона сказала, що будемо святкувати без подарункiв, тому що це лише звичайний день, що вiн загалом нiчим не вiдрiзняеться вiд iнших. «Гiркi шiстнадцять» – в цьому була вся Іннi. Вся справа в тому, що батьки бачили, що вона талановита, бачили, що iй легко даються науки, i змушували ii надходити на математику, хоча вона хотiла пов'язати свое життя з музикою.