Останнiй листок. Дари волхвiв. Оповiдання

О. Генрi

О. Генрi – визнаний у всьому свiтi майстер малого жанру, завдяки якому жанр розповiдi пережив свiй свiтанок… Героi його оповiдань найрiзноманiтнiшi: робочi, художники, мiльйонери, клерки, iнженери, а сюжети дивують своiм рiзноманiттям i життевiстю, але е у них i дещо спiльне – несподiваний фiнал, що змушуе читача замислитися. Оповiдання «Останнiй листок» i «Дари волхвiв», якi вiдкривають цей збiрник – однi з найбiльш пронизливих лiричних творiв О. Генрi, в яких людянiсть i самопожертва долають життевi складнощi i навiть трагiчнi обставини. Переклад украiнською Юлii Шматько, Вiталiя Лук’яненка та Лукаса. Змiст: Останнiй листок Дари волхвiв Вождь червоношкiрих Шляхи, якi ми обираемо Немовлята в джунглях Спорiдненi душi Налiт на потяг Персик Маркiз i мiс саллi

О. Генрi

Останнiй листок

Дари волхвiв

Оповiдання

Останнiй листок

У невеликому кварталi на захiд вiд Вашингтон-скверу вулицi переплуталися i помережилися на короткi смужки, що називаються проiздами. Цi проiзди утворюють дивнi кути i вихиляси. Одна вулиця там навiть перетинае саме себе рази два. Якомусь художнику вдалося вiдкрити вельми цiнну властивiсть цiеi вулицi. Припустимо, збирач з магазину, який чвалае нею з рахунком за фарби, папiр i полотно, зустрiне там самого себе, що йде геть, не отримавши жодного цента за рахунком!

Так от, люди мистецтва натрапили на неповторний квартал Гринич-Вiллiдж у пошуках вiкон, що виходять на пiвнiч, покрiвель ХVIII столiття, голандських мансард i дешевоi квартирноi плати. Потiм вони перевезли туди з шостоi авеню кiлька олов'яних кухлiв i одну-двi жаровнi i заснували «колонiю».

Студiя Сью i Джонсi мiстилася нагорi триповерхового цегляного будинку. Джонсi – зменшувальне вiд Джоанна. Одна з них приiхала зi штату Мейн, iнша з Калiфорнii. Вони познайомилися за табльдотом в одному ресторанчику на Восьмiйй вулицi i знайшли, що iх погляди на мистецтво, цикорiевий салат i моднi рукави цiлком збiгаються. У результатi i виникла спiльна студiя.

Це було у травнi. А у листопадi непроханий чужинець, якого доктора називають Пневмонiею, почав вештатися колонiею, торкаючись то одного, то iншого своiми крижаними пальцями. Вест-Ендом цей душогуб крокував смiливо, вражаючи десятки жертв, але тут, в лабiринтi вузьких, порослих мохом провулкiв, вiн спроквола плентав нога за ногу.

Пана Пневмонiю нiяк не можна було назвати галантним старим джентльменом. Мiнiатюрна дiвчина, тендiтно-вразлива вiд калiфорнiйських зефiрiв, навряд чи могла вважатися гiдним противником для старого гицеля з червоними кулаками i задишкою. Однак вiн звалив ii з нiг, i Джонсi лежала нерухомо на фарбованому залiзному лiжку, дивлячись крiзь дрiбнi скельця голандського вiкна на глуху стiну сусiднього цегляного будинку.

Одного ранку заклопотаний доктор змовницьким порухом кудлатих сивих брiв викликав Сью в коридор.

– У неi один шанс… ну, скажiмо, проти десяти, – сказав вiн, струшуючи ртуть у термометрi. – І то, якщо вона сама захоче жити. Вся наша фармакопея втрачае сенс, коли люди починають схилятися до iнтересiв трунаря. Ваша маленька панянка вирiшила, що iй вже не одужати. Про що вона думае?

– Їй… iй хотiлося написати фарбами Неаполiтанську затоку.

– Фарбами? Нiсенiтниця! Чи немае у неi на душi чогось такого, про що дiйсно варто було б думати: наприклад, чоловiки?

– Чоловiки? – перепитала Сью, i ii голос зазвучав скреготнув, як залiзо на склi. – Невже чоловiк вартий… Та нi, лiкарю, нiчого подiбного немае.

– Отже, вона просто заслабла, – вирiшив доктор. – Я зроблю все, що буду спроможний зробити як представник науки. Але, якщо мiй поцiент починае рахувати карети у своiй поховальнiй процесii, я вiдкидаю п'ятдесят вiдсоткiв вiд цiлющоi сили лiкiв. Якщо ви зможете домогтися, щоб вона хоч раз запитала, якого фасону рукава будуть носити цiеi зими, я закладаюся, що у неi буде один шанс з п'яти, замiсть одного з десяти.

Пiсля того як доктор пiшов, Сью вибiгла до майстернi i плакала в японську паперову серветочку доти, доки та не просякла вологою вщент. Потiм вона хоробро увiйшла до кiмнати Джонсi з креслярською дошкою, нас