Вiкторiя регiя

Андрiй Дурунда

Риба шукае, де глибше, а людина – де лiпше. Тому героi повiстi «Вiкторiя регiя», не маючи змоги вижити на рiднiй верховинськiй землi, вирушили в далеку Бразилiю, аби заробити грошенят i повернутися додому заможними людьми. Але бiльшiсть з них не повернеться в отчий край, згинувши на чужинi: то в океанських водах, то в рiчцi вiд пiранiй, то вiд укусiв лютих гадюк… Навiть не всi допливуть до тiеi омрiяноi Бразилii, до мiсця своеi рабськоi роботи. Якi пекельнi бiди чекатимуть на них, якi трагiчнi iсторii та життевi перипетii доведеться пережити, якi приниження i митарства пройти – про все це йдеться у повiстi. Цей твiр – про першу хвилю емiграцii украiнцiв за кордон. Назва твору – квiтка, що росте у Бразилii i цвiте всього кiлька днiв у роцi.

Андрiй Дурунда

Вiкторiя регiя

Повiсть

Заки море перелечу…

Повiсть «Вiкторiя регiя» була написана понад третину столiття тому, коли моi земляки-закарпатцi змушенi були виiжджати у найвiддаленiшi мiсця тодi величезного Радянського Союзу, аби своiми золотими руками заробити якусь копiйчину. Бо вдома належно оплачуваноi роботи для них не знаходилося…

Імперiя пiд назвою «СРСР» успiшно розвалилася. Гадалося, що в незалежнiй, вiльнiй Украiнi в людей буде робота, а з нею щастя й достаток. Але не так вийшло. І нинi моi земляки батракують, та не тiльки в краiнах колишнього Союзу, а за морями-океанами – по всьому свiту! Офiцiйно майже сiм мiльйонiв моiх спiввiтчизникiв шукають свое щастя у далекому й близькому закордоннi.

Смаку хлiба чужини довелося скуштувати й менi, тому вiн менi ду-уже знайомий. Не маючи змоги вижити за своi лiтературнi труди, одразу пiсля розпаду СРСР я по кiлька мiсяцiв працював чорноробом у Грецii, а потiм у сусiднiй Угорщинi – в Будапештi, виконуючи найважчу, найбруднiшу i найтяжчу роботу, на яку нiхто з корiнних мешканцiв не погоджувався. На будовi ми працювали по 14–16 годин, а платили нам тiльки за 9 годин… Бо бiльше працювати не дозволяе закон. І нiкому не поскаржишся. Адже всi знають, що ти тут – велике нiхто.

Не зiзнавався, що я е письменником i журналiстом. Не повiрили б роботодавцi. Чи за жарт сприйняли… А якби й повiрили – посмiялися б. Це в кращому випадку. Скорiш за все просто вигнали б з роботи, як це сталося зi мною в грецькому мiстi Салонiки, коли хазяiну, в якого працював у бухтi Егейського моря, зiзнався, що я – газетяр, та ще й лiтератор. Вiн злякався, що десь опишу нелюдськi умови роботи в нього i матиме з-за цього клопiт…

Тоi митi менi було дуже соромно не стiльки за себе особисто, як за свою краiну.

Та державцям, на жаль, не соромно…

«Вiкторiя регiя» народилася 1985-го, задовго до вiдзначення сотоi рiчницi першоi хвилi емiграцii украiнцiв за кордон, i саме до цiеi подii планувалося видати цю повiсть.

Чому ж тодi книжка не дiйшла до людей? Чому пташка не вилетiла у свiт? Бо iй пiдрiзали крила.

Ранiше лiтератора давила цензура, а нинi – безгрошiв’я.

Твiр був написаний не в дусi сумнозвiсного соцiалiстичного реалiзму, як вимагалося…

Не було в ньому й так званого «свiтлого оптимiзму». Тут змальовано сумну i правдиву картину життя маленького гiрського сiльця, мешканцi якого не витримали злиднiв, полишили отчi пороги та подалися свiт заочi – аж у Бразилiю. Тому навiть поселення згодом назвали – Бразилiя. Що сталося з ними у тих далеких краях, яких нещасть довелося зазнати, скiльки бiд i трагедiй перетерпiти – про це на сторiнках повiстi.

І в iнших моiх творах, на жаль, дуже мало оптимiзму. Реальнiсть – нi та, радянська, нi тим паче нинiшня, неоколонiальна – не дае пiдстав на це.

Питання заробiтчанства, порушене в повiстi, як виявилося, не вичерпалося, не зникло, а ще бiльше роз’ятрилося в кашi днi. Люди гинуть в чужих краях, калiчаться, безслiдно зникають – i нiхто iх навiть не розшукуе! Вдома розпадаються сiм’i, спиваються одинокi дружини, дiти без батькiвського нагляду пропадають…

Прадревня нацiя в центрi Європи у мирний час на очах усього свiту вимирае!

Та власть iмущi цього волiють не бачити. Їх болi й печалi народу не турбують. Їх цiкавлять насамперед посади, титули, багатство-депутатство…

Знаю, що моею