Зеров. Поховальний промовець

Євгенiя Кужавська

Мистецькi бiографii

Соля – магiчна iстота, Перехресниця, може впливати на подii життя людей. Незримi магiчнi зв’язки спрямовують Солю в товариство художникiв, поетiв, музикантiв. Це Киiв 20-х рокiв XX столiття.

Славетнi iмена доби розстрiляного вiдродження – Микола Зеров, Микола Хвильовий, Георгiй Нарбут, Лесь Курбас, Павло Тичина. Неокласики, лiтературнi дискусii, «Гарт», «ВАПЛІТЕ». Долi митцiв вирiшуються як у видимих, так i у невидимих свiтах. Магiя Перехресникiв переплiтаеться з жорстокою реальнiстю тоталiтарного сталiнського режиму.

Є. Кужавська створила мiстично-реалiстичний екскурс в украiнську iсторiю. Постатi Зерова, його сучасникiв, подii iхнього життя читач сприйматиме емоцiйно, класики постають живими людьми з почуттями, сумнiвами, помилками.

Євгенiя Кужавська

Зеров. Поховальний промовець

© Є. Кужавська, 2020

© О. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020

Промова перша. На Аскольдовiй могилi

«І от, журно схиляючи голови перед дочасною могилою великого дiяча землi украiнськоi, ми бажаемо йому непорушного спокою, тихого сну, а самi пiдемо працювати й сподiватись, i, може, дiждемось часу, коли у нас встане цiле поколiння таких щирих, невтомних працьовникiв, яким був покiйний».

    М. Зеров. Слово над могилою Бориса Грiнченка, 9 травня 1910 року

І. Боягуз

Весна продовжувала змагатись iз зимою, намагаючись хоч трохи очистити обличчя неба вiд хмар, що передвiщали чи то снiг, чи то огидний будь-якому перехожому дрiбний дощ. Виходило в неi вкрай погано, зима пiсля найнезначнiшоi перемоги суперницi з вiдвертою легкiстю брала реванш. У своi двадцять вiсiм вiн усiм серцем пiдтримував весну, уявляючи, як на ii свiжому рожевому личку щоразу вiдбивалась гiркота поразки. Цю гiркоту Микола Костевич – так його називали учнi гiмназii – вiдчував у ротi останнi два мiсяцi. Особливо насичений смак вона отримала в лютому, коли пiд Киевом зупинились червонi загони. Прiзвище «Муравйов» не сходило з вуст дрiбних торговцiв на вулицях, вiн чув його на перервах вiд своiх учнiв та iнколи – колег. Читав у смутку очей поважних працiвниць бiблiотеки i гарненьких гiмназисток. Навiть Соня якось ненароком кинула це прiзвище в порожнечу тихого надвечiр’я.

– Що буде? – запитувала вона, але Микола не мiг iй вiдповiсти.

– Що там було? – запитувала Соня за мiсяць, коли вiн складав списки своiх учнiв, що загинули пiд Бахмачем i Крутами. А вiн мiг назвати лише прiзвища. І оцiнки, якi вони отримували на уроках латини.

Коли вперше переступив порiг класноi кiмнати i вiдрекомендувався блискучоокiй аудиторii, почув питання:

– А як правильно звучить ваше прiзвище – ЗЕров чи ЗерОв?

– Я вiдгукуюсь i на ямб, i на хорей, – вiдповiв чорнявому гiмназистовi.

– А в перекладi з латини – це…

Насмiхались чи просто перевiряли його?

– «Нуль», але менi бiльше подобаеться трактувати як «нiхто», – усмiхнувся у вiдповiдь. – Урештi, Одiсей, коли зустрiвся з циклопом Полiфемом, теж назвався «Нiхто». І йому це зовсiм не зашкодило.

Повертатися думками з далекоi сонячноi осенi в холодну напiввесну було непросто. Сьогоднi, 19 березня, пiсля мiсяця кривавого терору i встановлення такого-сякого миру завдяки нiмецьким вiйськам, Киiв прощався з героями Крут. Газети з манiакальною вiртуознiстю в першi ж три днi затерли до дiрок слова «юнi героi» та «Аскольдова могила», хоча ховати загиблих мали на Новому Братському вiйськовому кладовищi на Звiринцi. На Аскольдовiй могилi планувалось поховання тiльки двох iз двадцяти семи: Володимира Наумовича та Володимира Шульгина, в однiй трунi – вони обнялись у момент розстрiлу. Але надто поетичним було словосполучення, аби його не пiдхопили i не виялозили в кiлометрах солодкавих дефiрамб, вiд яких гiркота в горлi ставала вiдчутнiшою.

На вокзалi було людно. Микола розглядав юрбу, намагаючись вiдiгнати думки про Соню. Чого iй було йти сюди? У страшне мiсиво з багна, людей i смутку? Останнiм часом весна вдавалась до бiльш брудних способiв повернути собi статус першоi ледi. Заяложене хмарами небо падало тягарем на плечi.

Вiзники зi своiм