Бодай Будка

Наталка Василiвна Бабiна

Роман «Бодай Будка» написаний з властивим Наталцi Бабiнiй, бiлоруськiй i украiнськiй письменницi та журналiстцi, розмахом. Головна героiня роману, письменниця Алка Бобильова, яка розвивае на Берестейщинi корiнну на тих землях украiнську мову, володiе мiстичною здiбнiстю «провалюватися в нори в часi», тобто потрапляти за певних умов у iншi часи. Ця здiбнiсть допомогла iй знайти скарб, завдяки якому вона i придбала Будку – оселю поблизу залiзницi. Вiдтодi починаються таемничi та жахливi подii. Чи зможуть героi роману протистояти безжалiсним антигомам, запобiгти глобальнiй катастрофi, що загрожуе знищенням людства?

Наталка Бабiна

Бодай Будка

Ти думаеш, що правда родить мову? Я думаю, що мова родить правду.

    Л. У.

Марii Сергуц та Пелажцi Панасюк – ким би й якими б вони не були.

Придонне життя безголосих

Я довго вагалася вибираючи, як i з чого почати цю iсторiю.

Може, з того моменту, коли я знайшла милу мою Оксану в такому жахливому виглядi?

Або з того найбiльшого в життi, смертного, крижаного жаху, який вiдiймае руки-ноги i який я вiдчувала спостерiгаючи за десантом антигомiв?

Або з тiеi хвилини, коли я раптом прийшла до тями в «матерi мiст руських», знайшовши себе у вiддiлi кадрiв величезноi киiвськоi газети, де я намагалася влаштуватися на роботу, навiть гадки не маючи, як я взагалi сюди потрапила?

Або вiд тiеi секунди – довгоi, безмежно довгоi секунди кохання, яку я й не сподiвалася пережити у своему вже не такому й молодому вiцi?

Нi, знаю. Неймовiрна ця iсторiя, доповiдь iз придонного мулу – з бухти, де з дна час вiд часу пiднiмаються великi бульки, вiд iменi та за дорученням безмовних, доповiдь про корми та приманки, i як не кинутися на гачок – репортаж-замiтка з прологом та епiлогом, з мораллю i з аморальнiстю, шепоти та крики сомiв та йоржiв, диких сазанiв та одомашнених короп’ят, пуголовкiв та тритонiв – неймовiрна ця iсторiя почалася, коли i тому що менi не писався роман.

Вiд цього й стартую.

Отже, одного м’якого, тихого надвечiрка в мiсяцi липнi поточного року…

Не кидай камiння, Боже

…я вiдкинулася вiд компа, зняла окуляри, потерла очi та подивилася за вiдчинене вiкно. З другого поверху чудово виднiеться наш лiс. Бар’яки[1 - Бар’як (дiал.) – сосна.] трошки ворушать гуляччям[2 - Гулячче (дiал.) – гiлля.] стримано-зеленого кольору пiд легким вiтриком; простягаються навколо пiски, покритi сивим iсландським мохом; де-не-де темно-зеленi свiчки ялiвцiв. То нашi Добрати чи старовинне лiсове сiльце, вiд якого тепер залишилося декiлька хат, що оживають лише лiтом – Brest region, Belarus.

А настрiй у мене був кепський.

Я була незадоволена собою i тим текстом, який у мене виходив. Точнiше, не виходив. Текст цей був для мене вельми важливим, менi навiть деколи здавалося, що вiн – головна справа мого життя, взагалi-то досить безтолкового. І ось я його нисе[3 - Нисе (дiал.) – начебто.] видирала iз себе, не було у мене вiдчуття, що вiн ллеться потоком, як чиста вода з колодязного вiдра. Не чiпляе, не протинае, не бере за душу, не б’е пiд дих; я не здатна – гiрко думалося – торкнутися сердець майбутнiх читачiв. Я знов начепила на нiс своi колеса i скерувала позирк на монiтор.

* * *

Дiдо були страшн?й, але не страшний. Блiде обличчя, рубець вiд удару шаблею, одне око витекло. Дiдо нiколи не голилися, рiдко стриглися, вряди-годи чесали волосся, i вошi вiльно повзали по ньому. Тепер дiдо сидiли на маленькому стiльчику бiля витопленоi пiчки i дивилися в пiч, де доходила каша з проса, а Наталка лежала на припiчку, дивилася то на дiда, а то на телятко. Ранiше то дiдо весь час тiльки лежали на припiчку, вставали рiдко, тiльки-но поiсти, за хату вийти чи коли до бджiл, але коли лiтом померли спочатку тато, а потiм брат, а потiм мама, дiдо встали з печi i стали все робити, а спали тепер на лавцi.

Дiдо гачком поворушили жаринки в печi; жаринки засвистiли, заспiвали, переливчасто спалахнули, окрилися попелом – iм сподобалося, що iх поворушили. З-за жару з печi, з-за диму не чути звичайного глухого дiдового паху – паху староi людини, духу сечi та корови. От дивно, вiд дiда пахне к