Санькя

Захар Прилепин

«Санькя» – героiчний роман про молодих iдеалiстiв, якi протистоять жорстокому бездарному ладу, сучасна версiя «Матерi» Максима Горького. Початок двохтисячних. Мiтинги, бiйки, спалення «Макдоналдсiв», допити в «органах», любов до Батькiвщини i любов до дiвчини, ненависть до «буржуiв» i до влади, свинцева безнадiя росiйського побуту з його пияцтвом, брудом, злиднями, вiдсутнiстю у людей будь-якоi надii на краще i вогнище приреченоi революцii у фiналi… І на тлi всього цього – доля головного героя роману Сашка Тишина, якого бабуся з дiдусем ласкаво називають Санькя. Вiн намагаеться змiнити свiт, проте у який спосiб?…

Захар Прилепiн

Санькя

Роздiл перший

Їх не пустили на трибуну.

Сашко дивився пiд ноги: очi втомилися вiд червоних полотен i сiрих свит.

Червоне миготiло поблизу, торкалося обличчя, iнодi овiваючи запахом злежаноi тканини.

Сiре стояло за огородженням. «Строковики», однаковi, невисокi, курнi, що в’яло стискали довгi кийки. Мiлiцiонери з важкими, бордовими вiд роздратування обличчями. Неодмiнний офiцер, який молодцювато, з викликом, дивиться у натовп. Його нахабнi руки – на верхнiй поперечинi огорожi, що вiдокремлюе протестувальникiв вiд охоронцiв правопорядку й вiд усього мiста.

Декiлька вусатих пiдполковникiв, – пiд iхнiми бушлатами вгадувалися натлумленi животи. Десь мав бути й полковник, найважливiший та дiловитий. Сашко щоразу намагався вгадати, який вiн буде цього разу – верховний розпорядник мiтингу опозицii, вiдповiдальний за порядок. Інодi це бував сухорлявий, з аскетичними щоками чоловiк iз тих, якi гидливо ганяють розжирiлих пiдполiв. Інодi вiн сам був як тi пiдполи, тiльки ще бiльший, ще важчий, але рухливiший, бадьорiший, iз частою посмiшкою на обличчi, з мiцними зубами. Зустрiчався ще третiй типаж – приходив зовсiм маленький чоловiк, схожий на гриб, але здатний дуже стрiмко рухатися на швидких нiжках за рядами мiлiцii…

Жодного власника полковницьких зiрок Сашко поки не примiтив.

Трохи далi, за огорожею, гуркотiли й вищали машини, нескiнченно розгойдувалися важкi дверi метро, курнi бомжi збирали пляшки, дiловито оглядаючи горлечка. Кавказець пив лимонад, спостерiгаючи за мiтингом з-за спин мiлiцiонерiв. Сашко випадково пiймав його погляд. Кавказець вiдвернувся й пiшов геть.

Сашко примiтив неподалiк за огорожею автобуси, на яких був герб iз зубастим звiром. Вiкна автобусiв були зашторенi, iнодi шторки посмикувались. В автобусах хтось сидiв. Чекав можливостi вийти, вибiгти, стискаючи у твердому кулаку короткий гумовий цiпок i шукаючи, кого б ударити зле, iз замахом i наповал.

– Бачиш, еге ж? – запитав його Веня, сонний, похмiльний, з очима, заплилими, мов переваренi пельменi.

Сашко кивнув.

Надiя на те, що на мiтинг не прибуде спецназ, була невелика, i вона не виправдалася.

Веня посмiхався, немов з автобуса, коли наспiе момент, вилетять не камуфляжнi дияволи у важких шоломах, а клоуни з повiтряними кульками.

Сашко безцiльно рушив до натовпу, зiгнаного за огородження.

«Як зачумлених зiбрали…»

Огородження складалося з двометрових секцiй, уздовж яких iз рiвними промiжками стояли люди у формi.

Веня пiшов слiдом за Сашком. Їхня колона перебувала на iншому боцi площi, i вже було чути чистий голос Яни, яка шикувала хлопчакiв та дiвчисьок. Бiльшiсть тих, кого розглядав i торкався на ходу Сашко, виглядали погано й бiдно. Майже всi вони були глибоко й роздратовано лiтнi.

У iхнiй поведiнцi проглядалося щось приречене, немов вони прийшли сюди з останнiх сил i бажають тут померти. Портрети, якi вони несли на руках, притискаючи до грудей, зображували вождiв, i вождi були явно молодшi за тих, хто тут зiбрався. Миготiло м’яко всмiхнене обличчя Ленiна, збiльшене зображення, знайоме Сашковi ще по букварю. Випливало на тремтливих старечих руках спокiйне обличчя спадкоемця Іллiча. Спадкоемець був у кашкетi й погонах генералiсимуса.

Їм пропонували надрукованi на сiрому паперi тонкi газети, Сашко вiдмовлявся, Веня весело огризався.

Сьогоднiшня подiя викликала сумiш жалю й туги.

Кiлька сотень або, можливо, кiлька тисяч людей два-три рази на рiк збиралися на цiй площi – у якiйсь нез’