Страшнiшоi кари нема,

Вiдчувати серцем,

Як снiжинки падають,

Коли минуле згадують.

Боляче, наче в лещатах зажалось,

Бо щось неприемне згадалось,

Або коханням омрiяне,

Серце сiллю засiяне.

Тяжко, коли чути повинен серцем,

А розум далеко, повинен бути взiрцем,

Та сили нема вже сприймати,

Коли над дитиною плаче мати.

Або сивий дiд про допомогу волае,

Серце болить та Душу крае.

Чому ж я такою вродилася?

Чим же перед свiтом провинилася?

Для чого бiль в тисячу разiв вiдчуваеш сильнiше?

Коли серцем сприймаеш а не чимось iншим.

Як змiнитися? Щоб не страждати,

Серцем стомилася кохання вiдчувати,

Або щось не приемне,