Люлька з червоного дерева. Новели, оповiдання та оповiдки 1976-2016 рр.

Роман Іванович Іваничук

Роман Іваничук. Зiбрання творiв (Фолiо) #8

Роман Іваничук (1929–2016) – вiдомий украiнський письмен-ник, лауреат багатьох лiтературних премiй, серед яких Нацiональна премiя Украiни iм. Т. Шевченка. У його творчому доробку близь-ко двадцяти iсторичних романiв, якими письменник заповнюе бiлi плями в нашiй iсторii. Вiн не обмежуеться лише зображенням тих чи iнших подiй минулого, а накреслюе багато проблем, якi хвилюють наших сучасникiв.

До 8-го тому повного зiбрання творiв Романа Іваничука увiйшли новели, оповiдання та оповiдки, написанi протягом 1976–2016 рокiв, у яких вiн постае неперевершеним майстром новели. Основу цього тому склали видання – «На перевалi» (1981) та «Люлька з червоного дерева» (2009); також до збiрки увiйшли новели й оповiдання iз циклiв «На стежках i тротуарах», «Осiннi узори», «Nota Bene!», а в «Додаток» – твори, що друкувалися тiльки в часописах. Збiрка малоi прози Р. Іваничука мiстить докладнi примiтки.

Роман Іваничук

Люлька з червоного дерева Новели, оповiдання та оповiдки 1976—2016 рр

На перевалi

(1981)

На стежках i тротуарах

Цикл новел

Слiди життя

Ясенюк це сказав, i я стрепенувся, бо вже чув один раз в життi такi самi слова:

«Вiн був майже два метри зростом, бугая стримував однiею рукою за шию, а коли йшов на вiйну, сказав матерi: “Не журiться, мене хiба що прямим снарядом уб’ють”. А не вернувся…»

Я дивився на свого друга i мовчав: чи ж мiг я дотепер бодай подумати, що колись у тих далеких краях говорилося саме про його батька i що знаю я про нього бiльше, нiж вiн, син? А може, то й не про його батька, але ж достоту тi самi слова: «Не журiться, мене хiба що прямим снарядом уб’ють».

І я поiхав туди ще раз – разом iз своiм другом.

Потрiсканий, спалений жорстоким сонцем степ дихае задухою в обличчя, я висуваю руку з вiкна вагона, щоб зловити на швидкостi прохолоду, а беру лише спеку, вiд якоi шерхне i лущиться шкiра; степ iжиться кураем, блищить плiснявими шкуринками солончакiв, а далi таки не витримуе палу – кришиться на пiсок, i вже куряться пiщанi дюни вiд легкого вiтру, немов крихiтнi кратери, i тiльки зеленi куполи гробниць, розкиданi зрiдка в пустелi, та стада верблюдiв засвiдчують, що й тут не мертвий свiт, що й тут живуть люди.

Усе це менi знайоме й навiть рiдне, бо ж у цьому степу я провiв три своiх юних роки, збагнув цiну краплинi води й клаптиковi тiнi пiд саксаулом, навчився перемагати не тiльки лiнощi, а й крайне виснаження, видобувати iз себе незвiданi запаси сил i радiти вiдпочинку.

Мiй друг мовчить, вiн зараз там – на кiнцевiй зупинцi нашоi дороги, у тих людей, якi, можливо, бачили останнi й не вiдомi йому слiди батькового життя. А я впiзнаю усе довкола, хоч бурi не раз i перегорнули тут пiски, засипавши моi власнi слiди – теж дорогi менi. Курай перекотився степом чи не два десятки разiв вiдтодi, як тут стояли нашi солдатськi намети, а все виглядае незмiнним на цьому жовтому неозорi, що розтiкаеться в безмежжя i тiльки одним боком недосяжно далеко спиняеться перед окрайкою Читкальських гiр, якi манили нас до себе повноводдю й зеленню, мов обiтована земля.

Десь тут, а може, он там, стояли щолiта нашi вiйськовi табори, i затишнi казарми поблизу Бухари, мiнарети, медресе й торговi куполи здавалися нам тодi хiба що казкою, бо так завжди в пустелi: нереальним здаеться людинi живий свiт.

О, тут! Тут. Глибокий каньйон, що потягнувся вiд далеких гiр, наче в’iзд до степу, – це ж у ньому стояли нашi машини й зенiтки; ось полустанок, залiзничний будиночок, а бiля нього колодязь, з якого ми брали воду, i жухла зелень довкола нього, немов оазис… Поiзд мчить, не зупиняеться, бiля будиночка стоiть смаглявий службовець з жовтим прапорцем у руцi, бiля криницi жiнка пере шмаття – так було i тодi, тiльки це вже iншi люди… І враз видиво – чiтке, мов малюнок вуглем, – скресае перед моiми очима: навiдник з моеi зенiтноi обслуги Хамракул порскае водою бiля криницi, розкошуе i крекче: «Друг, друг, не лей больше – вода в сапог поехал!»

Таке виразне вiдчуття дотичностi до минулого, нiби час по