Жозеф Фуше
Стефан Цвейг
Стефан Цвейг (1881–1942), видатний австрiйський письменник, одного разу сказав: «…iсторiя Францii ХІХ столiття без розгадки таких особистостей, як Фуше, була б неповною». Бiдний церковний учитель, який починав разом з першими революцiонерами, став мiльйонером за буржуазноi Директорii, герцогом i могутнiм мiнiстром полiцii за Наполеона, сприяв вiдновленню монархii Бурбонiв. Вiн, за словами Бальзака, мав «бiльшу владу над людьми, нiж Наполеон», якого перемiг у психологiчному двобоi, як i Робесп’ера, зрадив обох, а також тисячу iнших. Секрет полiтичного довголiття (25 рокiв!) Фуше простий: вчасна замiна маски, абсолютна вiдсутнiсть совiстi й принципiв.
Стефан Цвейг
Жозеф Фуше
Портрет полiтичного дiяча
© П. В. Таращук, переклад украiнською, 2000
© О. А. Гугалова, художне оформлення, 2017
Артуровi Шнiцлеру з повагою i любов’ю
Передмова
Жозеф Фуше, один з найвизначнiших дiячiв своеi доби, одна з найвидатнiших постатей свiтовоi iсторii, знаходив мало прихильностi серед сучасникiв, а ще менше – справедливостi у нащадкiв. У Наполеона на островi Святоi Гелени, в Робесп’ера серед якобiнцiв, у Карно, Барраса й Талейрана, що писали мемуари, в усiх французьких iсторикiв – роялiстiв, республiканцiв, бонапартистiв – одразу набiгала жовч на перо, тiльки-но вони згадували його iм’я. Природжений зрадник, жалюгiдний iнтриган, слизький плазун, професiйний перекинчик, гидкий полiцiйний нишпорка, ниций аморалiст – йому не шкодували жодного зневажливого назвиська. Об’ективно дослiдити його характер чи, радше, напрочуд сталу безхарактернiсть не пробували анi Ламартiн, анi Мiшле, анi Луi Блан. Уперше в правдивих життевих рисах постать Фуше з’являеться в монументальнiй бiографii Луi Мадлена (ця розвiдка, як i решта, значною мiрою саме iй завдячуе фактичним матерiалом): був собi в iсторii такий чоловiк, що пiд час перетворення свiту керував усiма партiями й тiльки сам безпечно прослизав далi, а перемiгши в психологiчному двобоi i Наполеона, й Робесп’ера, спокiйно ховався в задньому гуртi непомiтних статистiв. Униз i вгору кидало Фуше i в Наполеонових виставах, чи то драматичних, чи то опереткових, але тодi в схематичному шаржованому образi пронозуватого мiнiстра полiцii здебiльшого вже проступають риси Шерлока Холмса: адже в пiсному викладi матерiалу провiдну роль у затiнку завжди сплутують iз другорядною.
Тiльки одна людина побачила велич цього своерiдного типу з висоти свого власного зросту, i то немалого: Бальзак. Його високий, а водночас проникливий дух, що не ковзав поверхнею подiй, а завжди прозирав i за лаштунки, беззастережно визнав Фуше за психологiчно найцiкавiший характер свого сторiччя. Звикнувши всi пристрастi – так званi героiчнi й так званi ницi, – розглядати у своiй хiмii почуттiв як цiлком рiвновартiснi елементи, однаково захоплюючись послiдущим злочинцем Вотреном i генiем добропорядностi Луi Ламбером, не вбачаючи жодноi рiзницi мiж моральним i неморальним, завжди вимiрюючи тiльки силу волi та iнтенсивнiсть пристрастi, Бальзак саме цю, найзневаженiшу i найпроклятiшу постать часiв революцii та iмперii витягае з ii зумисного мороку. Вiн називае цього «singulier gеnie»[1 - «Незвичайного генiя» (франц.). (Тут i далi примiтки перекладача).] «единим мiнiстром, якого коли-небудь мав Наполеон», «la plus forte t?te que je connaisse»[2 - «Найрозумнiшою головою, яку я знаю» (франц.).]; a в iншому мiсцi – «однiею з тих постатей, якi пiд поверхнею ховають таку незвичайну глибiнь, що iх нiхто не розумiе, коли вони дiють, i тiльки згодом можна збагнути iх». Як вiдрiзняються цi слова вiд усiеi тiеi моралiзаторськоi зневаги! У своему романi «Une tеnеbreuse affaire»[3 - «Темна справа» (франц.).] Бальзак присвячуе цьому «похмурому, глибокому, незвичному й мало знаному духовi» особливу сторiнку: «Його своерiдний генiй, – пише вiн, – що iнодi наганяв страх i на самого Наполеона, не розкрився жодного разу. Цей невiдомий член Конвенту, один з найвидатнiших, а водночас i один з найхибнiше оцiнених дiячiв своеi доби, спершу завжди був ворогом того, що обстоював згодом. За Директорii вiн пiднявся на таку височiнь, з якоi,
ЛитРес