Англiйський пацiент
Майкл Ондатже
Милуючись дивом уцiлiлими фресками в соборах чужоi вiри, сапер Кiп розмiновуе захованi серед садiв, будинкiв i фонтанiв вибуховi пастки-вбивцi. Самовiддано доглядае свого останнього пацiента медсестра Хана, чия душа понiвечена вiйною, як i тiло обгорiлого безiменного льотчика. А вiн, ii англiйський пацiент, пам’ятае лише едину жiнку, яку кохав i втратив, – чужу дружину Кетрiн Клiфтон. Старому шукачу пригод i кохання – колишньому шпигуну Караваджо, – щоб iснувати, потрiбен щоденний укол морфiю. Їхнiй душевний бiль – поза межами людських можливостей. І в цьому болi, у муках народжуеться нове кохання, як оаза серед випаленоi вiйною пустелi…
Майкл Ондатже
Англiйський пацiент
© Michael Ondaatje, 1992
© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2016
Англiйський пацiент
На згадку про Скiпа i Мерi Дiкiнсон
Присвячую Квiнтiновi i Грiффiну
Щиро дякую Луiзi Деннiс
Бiльшiсть iз вас, я певен, пам’ятають трагiчнi обставини смертi Джеффрi Клiфтона. Там, на плато Гiльф-ель-Кебiр, пiд час пустельноi експедицii, котра вирушила на пошуки загадкового оазису Зерзура, у 1939 роцi зникла також i його дружина, Кетрiн Клiфтон.
Перш нiж розпочати лекцiю, я мушу висловити глибоке спiвчуття з приводу цих трагiчних подiй.
Лекцiя цього вечора…
Витяг iз протоколу засiдання Географiчного товариства листопадi 194- року в Лондонi
Вiлла
Дiвчина, котра працювала в садку, випросталася й подивилася вдалечiнь. Було вiдчуття, що погода от-от змiниться. Черговий порив вiтру сповнив повiтря розмаiттям звукiв, i високi кипариси неспокiйно захиталися. Вона повернулася та попрямувала до будинку, а коли вже занесла ногу над пристiнком, вiдчула на оголених руках краплi дощу. Перетнула лоджiю i стрiмко увiйшла до помешкання.
У кухнi вона не зупинилася, а рушила далi. Збiгла захованими в темрявi сходами до довгого коридору, де крiзь вiдчиненi дверi на пiдлогу падав клин свiтла.
Зайшла до кiмнати з iншим садом – повним дерев, намальованих на стiнах i стелi. Там на лiжку лежав чоловiк, пiдставлений легкому вiтровi, i, коли дiвчина увiйшла, вiн повiльно повернув до неi обличчя.
Кожнi чотири днi вона мие його обгорiле тiло, починаючи з понищених стоп. Притримуе мокру серветку трохи вище вiд щиколоток, вичавлюе з неi воду, пiднiмае голову, коли вiн бурмоче, спостерiгае посмiшку. Найстрашнiшi опiки були над гомiлками. Пурпуровi. Аж до кiсток.
Вона доглядае його вже кiлька мiсяцiв i добре вивчила тiло, спокiйний пенiс, схожий на морського коника, вузькi пружнi стегна. Тiло Христа, думалося iй. Вiн ii зневiрений святий. Лежить на спинi без жодноi подушки, вдивляеться в намальоване на стелi листя, в запону з гiлок пiд синiм небом.
Вона щедро лле знеболювальний лосьйон «Каламiн» просто на груди, де менше опiкiв, де можна торкнутися. Їй так подобаеться впадинка пiд останнiм ребром, це урвище зi шкiри. Дiвчина дотягуеться до плеча, дмухае на шию, i вiн бурмоче.
– Що? – запитуе, виринаючи з глибин зосередженостi.
Чоловiк повертае понiвечене обличчя iз сiрими очима. Медсестра лiзе рукою до кишенi. Вона знiмае зубами шкiрку зi сливи, вiддiляе кiсточку й кладе м’яку фруктову плоть чоловiковi до рота.
Вiн знову щось шепоче, змушуючи щемке сердце юноi сестри залишатися поруч iз ним, хоч би де була його свiдомiсть, супроводжувати до бездонних глибин пам’ятi, куди вiн занурюеться щораз глибше i борсаеться серед спогадiв про кiлька останнiх мiсяцiв перед тим, як померти для цiлого свiту.
Часом чоловiк розповiдае своi iсторii, його пам’ять шугае в рiзних площинах, наче яструб, вишукуючи новi деталi. Вiн прокидаеться в оповитiй намальованою зеленню альтанцi, оточений розсипом цвiту й руками величавих дерев. Це нагадуе йому пiкнiки i жiнку, що цiлувала тi частини його тiла, котрi нинi обпеченi до кольору баклажана.
– Я тижнями тинявся пустелею, забуваючи навiть пiдвести очi й подивитися на Мiсяць, – оповiдае вiн, – як одружений чоловiк, котрий може кiлька днiв не вдивлятися в обличчя дружини. У цьому немае байдужостi, тiльки надмiрна заклопотанiсть.
Ч