Фiлософськi етюди

Оноре де Бальзак

Бiблiотека свiтовоi лiтератури

Оноре де Бальзак (1799–1850), видатний французький письменник ХІХ столiття, писав про себе так: «Я належу до опозицii, яка називаеться життя». Пiдтвердженням цих слiв е його «Фiлософськi етюди», що входять до так званоi «Людськоi комедii» – грандiозноi епопеi, яка складаеться з понад 90 романiв, повiстей, оповiдань, пов’язаних загальним задумом i величезною кiлькiстю персонажiв.

До видання увiйшли найвiдомiшi твори з цього циклу – «Елiксир довголiття», «Пошуки Абсолюту», «Невiдомий шедевр» та iншi, у яких Бальзак без будь-яких прикрас, з притаманним йому реалiзмом викрив штучну мораль та лицемiрнi закони суспiльства, змалювавши яскраву «картину звичаiв» свого часу.

Оноре де Бальзак

Фiлософськi етюди

Елiксир довголiття

До читача

Сюжет цього етюда дав авторовi, коли той тiльки починав свое життя в лiтературi, один його друг, давно покiйний; а згодом автор натрапив на цей-таки сюжет в одному збiрнику новел, виданому на початку нинiшнього столiття, – досить iмовiрно, що це одна з фантазiй берлiнського письменника Гофмана, надрукована в якомусь нiмецькому альманасi й забута видавцями, що випустили друком зiбрання його творiв. У «Людськiй комедii» вистачае оригiнальних знахiдок, i автор не соромиться признатися читачам у невинному запозиченнi; за прикладом славетного Лафонтена, йому iнодi трапляеться неумисне переказати на свiй лад той чи той уже вiдомий сюжет. Подану далi новелу не слiд вважати за один iз жартiв, модних у 1830 роцi, коли кожен автор прагнув написати щось жахливе на втiху молодим дiвчатам. Коли ви довiдаетеся про те, як вишукано Дон Жуан вiдправив на той свiт батька, спробуйте уявити собi, як би повелися в дев’ятнадцятому сторiччi за схожих обставин поряднi люди з тих, хто погодився виплачувати лiтнiй людинi довiчну ренту, сподiваючись, що якась хвороба не дасть iй дожити до глибокоi старостi, або хто вiддав унайми старiй жiнцi помешкання, взявши з неi платню до кiнця ii днiв. Захотiли б вони воскресити тих, чия смерть для них вигiдна? Нехай тi, хто мiряе людську совiсть, помiркують, наскiльки Дон Жуан скидаеться на батькiв, що одружують своiх дiтей для вдоволення власних амбiцiй. Чи вважае людське суспiльство, яке, коли вiрити фiлософам, iде шляхом прогресу, чи вважае воно за крок уперед звичку покладати всi своi надii на чиюсь смерть? Звiдси виникла цiла наука й почеснi професii, представники яких живуть коштом смертi. Чекати, коли сконае та або та людина, для подiбних спритникiв – ремесло, вони просто-таки чатують на смерть, вони щоранку умовляють ii скорiше забрати недужого, а ввечерi перевiряють, приходила вона чи нi. Це коад’ютори, кардинали, позаштатники, учасники тонтiни тощо. Додайте сюди людей делiкатних – а iх чимало, – що накинули оком на маеток, цiна якого iм не по кишенi, отож вони з холодною розважливiстю оцiнюють, скiльки лишаеться прожити на свiтi iхнiм вiсiмдесятирiчним чи сiмдесятирiчним батькам, свекрухам чи тещам, кажучи: «Менш нiж через три роки я одержу спадщину, i тодi…» До вбивцi ми почуваемо меншу вiдразу, анiж до шпига. Вбивця, можливо, пiддався миттевому нападу божевiлля, йому дозволено покаятись, облагородити себе. Але шпиг завжди лишаеться шпигом; вiн шпиг, коли спить у лiжку, коли сидить за столом, коли йде вулицею, вiн шпиг удень i шпиг уночi; вiн пiдлий у кожну хвилину свого життя. Але й убивця може бути не менш пiдлим, анiж шпиг. Хiба ви не помiчали в нашому суспiльствi безлiч людей, яких нашi закони, нашi звичаi i порядки спонукають безперервно думати про смерть своiх близьких, палко жадати ii? Вони прикидають вартiсть похорону, коли купують кашемiрову шаль для дружини, коли в театрi пiдiймаються сходами, коли мрiють про власну ложу в Італiйськiй оперi, про власну карету. Вони чинять убивство i в ту мить, коли милi створiння, це уособлення самоi невинностi, пiдставляють iм увечерi своi дитячi лобики пiд поцiлунок, кажучи: «На добранiч, тату!» Вони щогодини бачать очi, якi iм хотiлося б закрити i якi щоранку розплющуються на свiтло, як око Бельвiдеро – персонажа з цiеi повiстi. Одному Боговi вiдо мо, ск