Бiлий зуб

Джек Лондон

Повiсть «Бiлий зуб» – дивовижна iсторiя братерства людини i вовка, що вже понад сто рокiв захоплюе читачiв рiзних поколiнь. Вона входить до визначноi плеяди «пiвнiчних оповiдань» американського письменника Джека Лондона (1876–1916), яким вiн бiльш за все зобов’язаний своею славою.

У цьому творi йдеться про життя напiввовка-напiвсобаки на прiзвисько Бiлий зуб, про вiддану дружбу цiеi гордоi i волелюбноi тварини з людиною, яка колись врятувала iй життя.

Джек Лондон

Бiлий зуб

Частинa перша

І

Слiдом за поживою

По обидва боки вкритоi кригою рiчки стояв, насупившись, темний сосновий бiр. Вiтер позривав з дерев iхне бiле, виткане з iнею вбрання, i вони схилилися одне до одного, чорнi i зловiснi в примерклому свiтлi сутiнкiв. Навколо панувала глибока тиша. Це був пустинний край, без руху, без життя, такий самотнiй i холодний, що навiть сумом не вiяло вiд нього. Там вчувався прихований смiх, страшнiший за всякий сум, невеселий, як усмiшка сфiнкса, холодний, як мороз, i жорстокий, як неминучiсть. То невимовна мудрiсть вiкiв смiялася з марностi життя й життевоi боротьби. То була пустеля, дика крижана пiвнiчна пустеля.

І все ж там жеврiло занесене з iншого свiту життя й кидало iй виклик. По замерзлiй рiчцi тяглася упряжка iздових, схожих на вовкiв собак. Їхня щетиняста шерсть була вкрита iнеем. З iхнiх пащек клубочився пар i, замерзаючи в повiтрi, осiдав на них льодовими крижаними кристаликами. Упряж на собаках була з ременю, i ремiннi ж посторонки були прикрiпленi до саней, що волоклися позаду. Сани були без полозiв. Зробленi з товстоi березовоi кори, вони всiм сподом лежали на снiгу. Передок саней загинався назад, щоб легше було вiдкидати хвилi м’якого снiгу. На санях стояла мiцно прив’язана вузька довгаста скриня. Там лежали ще деякi речi – укривала, сокира, кавник i сковорода, але насамперед впадала в око скриня.

Попереду собак на широких лижах пробивала дорогу людина. За саньми йшла друга людина. А на санях, у скринi, лежала третя людина, що скiнчила свiй шлях. Пустеля перемогла ii i звалила. Вона не могла вже бiльше нi рухатися, нi змагатися. Пустеля не терпить руху. Життя ображае ii, бо життя – це рух. А пустеля завжди намагаеться знищити рух. Вона обертае в лiд воду, щоб та не текла в море, висмоктуе сiк з дерев, заморожуючи iх до самоi серцевини; але найжорстокiше i найстрашнiше вона катуе i гнобить непокiрну людину – людину, що найбiльше з усiх iстот буяе життям i споконвiку бунтуе проти закону, за яким усякий рух зрештою мусить припинитися.

Проте попереду й позаду саней, безстрашнi й невгамовнi, пробивалися далi крiзь снiг двое людей, що лишилися жити. Вони були загорнутi в хутра i м’якi вичиненi шкури. Вii, щоки й губи в них узялися такою густою намороззю вiд дихання, що облич iхнiх не можна було й розгледiти. Вони нагадували примарних гробарiв на похоронi якогось духа. А втiм, це були живi люди, якi зайшли в край самоти, знущання й тишi, недосвiдченi шукачi щастя, що смiливо вирушили у великi мандри, яким заманулося позмагатися з невiдомим могутнiм свiтом, таким далеким, чужим i бездушним, як безодня.

Вони йшли мовчки, зосереджуючи всi сили на фiзичнiй напрузi. З усiх бокiв iх оточувала гнiтюча нiмота. Ця нiмота тисла iм на серце, як глибока вода тисне на тiло водолаза. Вона гнобила iх своею нескiнченнiстю й непереможнiстю. Проникаючи в найпотаемнiшi куточки iхньоi душi, вона вичавлювала звiдти, як вичавлюють сiк з винограду, всi марнi пориви й захоплення, всю властиву людинi гординю; i мандрiвники побачили, що вони кволi й маленькi, що вони лише крихiтнi порошинки свiту, безсилi й немудрi серед гри величезних слiпих сил i стихiй.

Минула година, минула й друга. Блiде свiтло короткого похмурого дня вже почало пригасати, коли раптом у недвижному повiтрi пролунало невиразне далеке виття. Воно швидко знялося вгору, тремтяче й напружене, i поволi завмерло. Можна було б подумати, що це зойк якоiсь загубленоi душi, коли б у ньому не бринiла люта злiсть i голодна жадоба. Чоловiк, що йшов попереду, оглянувся назад i зустрiвся очима з товаришем. Роздiленi вузькою довгастою скринею, вони кивнули