Ледащиця

Вовчок Марко

Марко Вовчок

ЛЕДАЩИЦЯ

I

Панi наша була не перволiток та й не яка стара; а з себе була висока, огрядна, говiрки скороi, гучноi. Вбиралася шпетненько – шнурочок до шнурочка, гапличок до гапличка. Ходить, було, як намальована.

I в кiмнатах у нас було гарно: вичищено, вилощено, покрашено, – i крiслечко, i столичок, усе як слiд, по-панськи. Було, панi кам’яних цяцьок понаставляе, чарочок, мисочок з зеленого, з червоного скла. Був у неi i собака з мiдi кований, i зайчик череп’яний, мережанi ушка. Все те нi до чого, а вкупi воно блищить i на очi навертаеться, i рябiе – аж б’е. А найдорожча штука – висiв у неi на стiнi пан мальований, чорнявий, як жук, а хмурий, як нiч, з золотими перснями на руцi, – ii батько покiйний, князь вельможний. Хто, було, не прийде до панii з гостей, кожному панi оповiстить: «Се мiй татонько покiйничок!»

Знала вона, як з ким поводитись, як заговорити, як глянути, зiтхнути. Прийде який-небудь бiдолах, то вона йому гучно говорить: «Це мiй батько – князь!» Другому, пихатому, багачевi, зiтхаючи: «Ото, як мiй батенько живий був, – ось iз його малювання, – не знала я бiди!» А третьому, щирому й молодому хлоп’ятi: «Що, – каже, – те свiтове – i вельможнiсть, i багатство? От був мiй панотець – князь, великого чину дойшов…»

Отже, то сяк, то так, а кожному розкаже, що вона князька дочка. А про те не згадувала, як жукуватий князь прогайнував усю батькiвщину, зоставив iй тiльки будинок невеличкий у мiстi з садочком i двором, бо то була ii материзна – того вже не змiг прогайнувати.

Чотири кiмнаточки було кругленьких в тiм будинковi: створчатi вiкна, рундучок з пiддашшям. За будинком садочок густий, старий вже. Зелений двiр травою високою порiс; од ворiт двi стежечки по йому бiгло узеньких: до будинку одна, друга до хати. Серед двору гiлляста яблуня стояла.

Половину будинку панi оддавала якимсь паничам пiд найми; ще й столувала iх, – з того й жила, небога. А чоловiк ii десь далеко служив; ми його й не бачили. Та й панii було байдуже.

Паничi скучати iй не давали: щодня, щовечора з нею бавились, то в карти грали, то пiсеньок спiвали…

Не гадки нашiй панii по такому життю…

II

Мене iй подаровано. Я родом iз Глущихи; була колись Iваньковських панiв… Жила я в батька-матерi, – боже мiй милий! Тепер спогадаю, як-то жилось тодi менi! Оженився наш пан, i взяли мене на вслугу до молодоi панii. А вона, ся вже моя панi, у пригодi якось iй ставала. Гостюе, було, мiсяць або й бiльше, догоджае iй. От як стала вона жалкуватись:

– Що менi робити? Нема слуги! Чи не дасте ви менi яку з ваших?

– Чому нi? Берiть собi, котру схочете.

То вона i взяла мене, i завезла з собою од роду мого, од родини. Без мене i батько i мати померли; без мене рiд увесь перевiвся. Зосталась я сама одна у свiтi.

Жила я в панii рокiв з п’ять. Спершу я сама була в неi, а далi, як уже столовникiв завелося багато, панi взяла свою крiпосну молодицю з дочкою. Доти панi iх держала у якихсь приятелiв своiх, бо в неi, окрiм сього двору, не було нi садиби, анi кроку землi своеi: усе спродане, – тiльки оцю молодицю з дочкою до вслуги iй придано. Князь то так, панотець ii вельможний, похазяйнував. Далеко десь були вони завдатi, i довго панi виважала, поки зважилась iх до себе забрать. А вони ще якось були з вiльного роду, козаки, чи що: якось-то ними князь той жукуватий неправдою завладав, то й опасувалась небога держати iх у мiстi, щоб не збаламутились за вiльнiсть проти неi, зайшовши у ради, в совiти з городянами.

Молодиця звалася Чайчиха Горпина, дочка – Настя. Не великомовна була та Чайчиха, не привiтна: якась хмара повила ii навiки. Чи панi свариться, чи б’е (бо хоч панi i не зла була, а все часом попоб’е), чи сам спiдницю даруе або хустку – Чайчиха прийме усе мовчки й одiйде. Роботяща, покiрна людина здаеться з неi, поки не глянеш на тi брови здвигнутi, чорнi, на тi очi ямкуватi, огнем блискотючi.

Якось було менi смутненько. От я й плачу собi, сидячи на лавцi. Звiсно, чоловiк i в щастi, то часом смуток обiймае – не то що нам. Воно кажуть: привикнеш!.. Нi!.. Втомишся