Сiрi бджоли

Андрiй Юрiйович Курков

…У селi Мала Староградiвка, яке знаходиться в так званiй сiрiй зонi, залишилися жити лише двое – пенсiонер сорока дев’яти рокiв Сергiй Сергiйович i його колишнiй однокласник Пашка. І вони, маючи абсолютно протилежнi погляди на життя, змушенi миритися, хоча до одного заходять в гостi украiнськi вiйськовi, а до iншого – сепаратисти. Головна турбота Сергiйовича – як i куди з настанням весни вiдвезти подалi вiд вiйни своiх бджiл – всi шiсть вуликiв. Вiдвезти туди, де не стрiляють, щоб згодом у меду не було присмаку вiйни. Зiбравшись у дорогу, бджоляр i сам поки не уявляе, якi випробування чекають на нього i на його бджiл. Пiсля не зовсiм вдалоi зупинки бiля Запорiжжя вiн вирiшуе iхати з бджолами до Криму, до татарина, з якимпознайомився понад двадцять рокiв тому на з’iздi бджолярiв. Вiн навiть уявити собi не може, що лiто, проведене в Криму, навчить його не довiряти не тiльки людям, а й власним бджолам.

Андрiй Курков

Сiрi бджоли

Автор висловлюе щиру подяку за допомогу пiд час роботи над романом:

Кястутiсу Тубiсу (Литва) за уроки бджiльництва,

Айдеру Муждабаеву, Гульнарi Бекiровiй та Ільмi Умерову за консультацii з питань мови, традицiй та iсторii кримських татар.

1

Холод пiдняв Сергiйовича бiля третьоi ночi. Змайстрована власноруч за малюнком у журналi «Улюблена дача» буржуйка-камiн зi скляними дверцятами та з двома конфорочними кругами для приготування iжi бiльше не дарувала тепла. Бляшанi вiдра, що стояли поруч, виявилися пустими. У темнотi вiн опустив руку до найближчого i пальцi торкнулися вугiльноi крихти.

– Добре! – спросоння пробурмотiв вiн. Натягнув штани, улiз голими ступнями у тапки, зробленi з обрiзаних валянкiв, накинув кожуха i, захопивши вiдра, вийшов у двiр.

Зупинився за сараем перед купою вугiлля. Поглядом лопату знайшов – надворi було набагато свiтлiше, нiж у будинку. Гучно посипалися вуглинки, об дно вiдер ударяючись. А коли перший шар дно покрив, то i звук гучний зник, нiби далi вони нiмотно сипалися.

Десь далеко гармата вистрiлила. А за пiвхвилини знову пострiл, тiльки нiби як з iншого боку долинув.

– Що, не спиться дурням? Чи зiгрiтися вирiшили? – буркнув Сергiйович незадоволено.

Повернувся у темноту будинку. Запалив свiчку. У нiздрi приемний, теплий медовий ii запах вдарив. Тихе, звичне i заспокiйливе цокання будильника, що стояв на вузькому дерев’яному пiдвiконнi, почув. Усерединi буржуйки залишалося ще трохи жару, але все одно без трiсок i паперу холодне, принесене з морозу вугiлля, не розпалювалося. Уже пiсля того, як затанцювали за прокопченим склом довгi синюватi язики полум’я, вийшов хазяiн дому на двiр ще раз. Далека канонада, всерединi дому майже не чутна, долинала зi схiдного боку.

Але тут iнший, бiльш близький звук привернув увагу i змусив Сергiйовича напружити слух: сусiдньою вулицею явно машина проiхала. Проiхала i зупинилася. У селi ж лишень двi вулицi: Ленiна i Шевченка, та один провулок Мiчурiна. На Ленiна сам вiн живе, у «не гордiй самотинi». А машина, значить, проiхала по Шевченка.

Там також лише один житель лишився – Пашка Хмеленко, також раннiй пенсiонер, майже однолiток, ворог дитинства з першого класу iх сiльськоi школи. Його город виходить на Горлiвку, тобто на одну вулицю вiн до Донецька ближче буде, нiж Сергiйович. А у Сергiйовича город в iнший бiк, до Слов’янська.

Скочуеться його город до поля, що спочатку вниз iде, а потiм знову угору пiднiмаеться, до Жданiвки. Самоi Жданiвки з городу не видно, вона нiби за пагорбом ховаеться. А от украiнську армiю, що у пагорб той блiндажами й окопами вкопалася, чути час вiд часу. А коли не чути, все одно Сергiйович знае, що вона там, злiва вiд лiсосмуги, вздовж якоi грунтiвкою трактори та вантажiвки ранiше iздили, у блiндажах та окопах сидить.

Так само, як мiсцева братва разом з росiйським вiйськовим iнтернацiоналом у своiх блiндажах чай з горiлкою п’е за Пашкиною вулицею Шевченка, за городами, за залишками старого абрикосового саду, посадженого ще у радянськi часи i за полем, яке вiйна без селян залишила, як i те поле, що мiж городом Сергiйовича i Жданiвкою лежить.

Тихо тепер тут! Уже тиж