Мiсто

Роман Іванович Іваничук

Роман Іваничук. Зiбрання творiв (Фолiо) #5

Роман Іваничук (1929—2016) – вiдомий украiнський письменник, лауреат премii iм. А. Головка, Нацiональноi премii Украiни iм. Т. Шевченка та iн. У його творчому доробку близько двадцяти iсторичних романiв, якими письменник заповнюе бiлi плями в нашiй iсторii. І вiн не обмежуеться лише зображенням тих чи iнших подiй минулого, а визначае багато проблем, якi хвилюють наших сучасникiв.

До V тому зiбрання творiв Р. Іваничука увiйшли двi повiстi, об’еднанi мiж собою за тематикою. «Сьоме Небо» (1984) розповiдае про першi днi Другоi свiтовоi вiйни у Карпатах; автор зображуе, як у складних обставинах по-рiзному проявляються моральнi якостi людей, що розводить iх по протилежнi боки барикади. У другiй повiстi «Мiсто», вперше надрукованiй у 1975 роцi, Р. Іваничук, змальовуючи колективний образ Мiста, дослiджуе змiни, якi вiдбуваються у психологii галичан за роки радянськоi влади.

Роман Іваничук

Мiсто

Сьоме небо

– Днi i ночi, якi ми збиралися того лiта провести на Лисинцi у Василининiй хатi, мали стати для нас святом, – згадував Страус, коли його напередоднi вiзиту генерального губернатора Ганса Франка взяли заложником i вiн десять дiб разом iз тридцятьма мешканцями Мiста ждав у пiдвалi гончарноi школи можливоi смертi вiд фашистськоi кулi; режисер Мiського театру Іван Стефурак з увагою слухав розповiдь свого молодшого колеги, i так вони удвох скорочували собi нестерпно тягучий час першоi тюремноi ночi. – Нас трое шкiльних товаришiв пiсля довгоi розлуки домовилися вiдпочити в Бiлiй Березi, куди я наiздив щолiта, й з висоти часу глянути один на одного та й згадати – i добре, i прикре… Ми майже два тижнi млiли в погожi днi поблизу кашицi над Черемошем, коли ж над Лисинкою зависала негода i небо з землею едналися рiвними ниточками дощу, а сама гора ховалася вiд мешканцiв Бiлоi Берези в теплому туманi, грали в преферанс. Нiхто не знав, коли за календарем буднiй день, коли недiля.

Хоча й нi… В недiлю вранцi з Василининоi комори просочувався до наших кiмнат лужний дух злежаноi чистоi бiлизни, змiшаний з кислуватим запахом кептарiв i кожухiв, – це означало, що господиня вiдчинила скриню i збираеться до церкви. Наряджалася вона по-святковому повiльно, недiля робила ii iншою – розпрямленою, стрункою, – i коли стояла перед дзеркалом, розчiсуючи роговим гребенем чорне, мов смола, волосся, з ii лиця, обвiтреного, втомленого, позначеного бiля очей вiяльцями, а по обидва боки уст пiдкiвками зморщок, проглядала зваба, яка не встигла ще стекти разом iз сльозами за мужем Василем, що загинув кiлька лiт тому на дарабi.

Василина одягалась на кухнi, куди потiснилася на лiто, вiддавши двi кiмнати для мiських людей; вона рада була квартирантам: мала вiд цього розраду i грiш, а ще надiю, що ii малого Василька ученi люди вiзьмуть в науку, i най би постелилася йому iнша доля, нiж вiтцевi, – бо що робити…

На ту ii з вiдтiнком провинностi фразу – «бо що робити» – квартиранти вже й не реагували, а спочатку вона iх смiшила: Василина водно ii вживала, проте не без потреби, а лише коли не вистачало слiв. Фраза знадоблювалася Василинi тодi, як у душу приходила полегша i iй ставало незвично, незручно якось, що вдовина безнадiя злагiднилася раптом вiд усмiху дитини, чи вiд вдоволення вгодованiстю поросяти або ж вiд ласкавого слова чужоi людини; вживала ii, коли знiмала з себе провину за чийсь клопiт, стихiйне лихо або смерть.

«Йду до церкви, бо що робити», – говорила Василина, не вiдводячи вiд дзеркала очей, коли хтось iз пожильцiв заходив до кухнi, щоб набрати води для вранiшнього вмивання. В недiлю вона не метушилась, була наче вiдсутньою у своiй хатi, де буднi без упину настигали ii своiми вимогами, – до жiнки раз на тиждень сходив, сокрушившись серцем, ii жорстокий ангел, щоб натруджену роботою й пригноблену самотнiстю Василину вивести з клопiтного дому в храм духовного спочинку – до людей.

Вчитель Богдан Зарицький, якого колись гiмназисти прозвали за високий зрiст i причетнiсть до германiстики Страусом, i цiеi недiлi прокинувся вiд специфiчного запаху iз Василининоi скринi; вивiльн