Цензор снiв

Юрiй Павлович Винничук

Головних героiв цього роману двое. Вони рiзнi за характером i поглядами, вони антиподи, але багато чого в них е спiльного: зрiст, вага, колiр волосся, колiр очей, вiк. Коли дивитися на iхнi юнацькi фото, складаеться враження, що це якщо не рiднi, то принаймнi брати у перших. Навiть пiзнiше, коли вони стали дорослими, i один з них зостався по-юнацькому худим, а другий огрядним, подiбнiсть все одно кидалася в очi. Але незважаючи на все це, вони друзями не були, просто iнколи життя iх зводило, аби швидко знову розвести, самих iх смерть оминала, хоч i не оминала iхнiх близьких, смерть завжди була на пiвкроку вiд кожного з них i била прицiльно, але помилялася якраз на тих пiвкроку чи пiвхвилини.

Юрiй Павлович Винничук

Цензор снiв

© Ю. П. Винничук, 2016

© Л. П. Вировець, художне оформлення, 2016

На обкладинцi використано картину Ерно Айзiга (Ісаака) Ерба (1878–1943) – вiдомого львiвського художника, який загинув у Янiвському концтаборi в липнi 1943 року.

Автор висловлюе вдячнiсть за використання матерiалiв та мемуарiв Юзефа Майена, Остапа Грицая, Анджея Кусьневiча, Леона Кальтенберга, Казiмежа Шлеена, Юрiя Тиса, Олега Лисяка, Євгена Наконечного, Богдана Малини.

І. Пролог

«Мене оточують прекраснi люди, прекраснi, не можу нiкому з них нiчим дорiкнути, вони дуже милi, уважно слухають, що iм розповiдаю. Нема дня, щоб не згурдилися довкола й не прохали снувати мою оповiдь далi. Прекраснi люди. Їхнi очi – добрi й ласкавi – пестять мене, мов променi сонця. У саду, де так пахне бузок, ми сiдаемо собi на травi, i я розповiдаю, розповiдаю… І менi хочеться жити, щоб розповiдати далi всiм цим прекрасним людям, що я переживав, що вiдчував, як виборсувався в цьому життi… Їхнi обличчя напливають звiдусiль до мене, мов пушинки кульбаби, я вловлюю iхнiй подих, i менi стае так само легко, як i будь-якiй пушинцi…»

Так вiн одного разу признався нам. Лежачи на травi й дивлячись у небо, вiн усмiхався лагiдно, так, як тiльки вiн й умiв, усмiхався, як до своiх дiтей, яких сотворив i викохав. І тепер, коли його вже нема серед нас, я хочу донести всi його слова, вимовленi й не вимовленi, всi його роздуми, озвученi й не озвученi, але якi менi вдалося вхопити.

Цензор – так ми його називали, i так я збираюся називати його впродовж усього часу, поки розповiдатиму про нього. Ім’я його нiчого вже не скаже наступним поколiнням, а тi, що знали його, померли, хоча сам вiн, розповiдаючи про себе, не цурався свого iменi, однак ми нiколи так i не наважилися промовити його, волiючи звертатися «пане Цензоре», а вiн задоволено кивав своею сивою головою, i я певен був, що звучало це йому, як «Цезар». Хоча останнi роки свого життя вiн уже цензором не був, нiхто вже його не страхався, i коли вiн нарештi пiшов на пенсiю та перетворився на такого собi добродушного дiдка, який полюбляе посидiти за пивом у кнайпi, то навiть тi, чия доля iнколи залежала вiд одного поруху руки з олiвцем, не впiзнавали його. Цензора також можна було бачити на прогулянцi з паном Кравчиком, його найближчим товаришем, якого вiн часто кликав Гером. Так, бувало, i звертався: «Ось що я скажу тобi, любий Гере». Вiн вiв собi тихе впорядковане життя, сповнене скромностi й вiдчуття власноi незначущостi, мов Наполеон на Ельбi, хоч i не жив на островi, але нi з ким не входив у ближчий контакт, усiх тримав на вiдстанi, допускав лише до себе пана Гера й мене. А проте душа Цензора не дрiмала, вiн i далi запоем читав книжки, купував iх цiлими пачками, все те, що почало видаватися за Незалежностi, коли цензура зникла. Вiн продовжував читати й креслити своiм червоним олiвцем, ба бiльше, вiн не просто викреслював рядки чи й цiлi сторiнки, а вписував новi, вiн мовби ставав спiвавтором цих книжок, якi вийшли без цензури.

«Цензура – це мистецтво, – казав вiн, – це щось, може, навiть вище за мистецтво, бо мистецтво твориться натхненням, й iнколи без здорового глузду, а цензура – це мистецтво розуму, найвищого розуму. Скiльки разiв доводилося ледь не дослiвно переписувати твiр, який потiм виходив пiд прiзвищем iншоi людини, без жодних навiть натякiв, що i я там приклав