Заворожений свiт: По цей бiк Чорногори. По той бiк Чорногори

Михайло Ломацький

Першодруки

Ім'я Михайла Ломацького (1886, Тернопiльщина – 1968, Нiмеччина) майже невiдоме читацькому загалу, його знають хiба що у вузькому колi гуцулознавцiв та лiтературних критикiв. А проте ця людина зробила помiтний внесок в украiнську культуру. Етнограф, фольклорист, публiцист, культурно-громадський дiяч, педагог, Михайло Ломацькии був закоханий у чарiвну природу i народ Гуцульщини, збирав та записував легенди, притчi, повiр'я; як активний член товариства «Гуцульщина» чимало сил i часу вiддав дослiдженню та художньо-документальному вiдтворенню минувшини гуцульського краю, що i знайшло вiдображення в його творах.

Про книжку «Заворожений свiт», що мiстить двi частини – «По цей бiк Чорногори» (1965, Мюнхен; Нью-Йорк) та «По той бiк Чорногори» (1966, Мюнхен), М. Ломацький захоплено написав свого часу: «Карпатськi гори, Гуцульщина, гуцули, верховинцi… Верхи гiр, сягаючи зiр, темнi лiси, повнi духiв i таемниць, рвучкi потоки й бистрi рiки, зеленi полонини й голубе небо над ними, – а все, все це овiяне й надихане неземною красою, що до себе манить i притягае – давнину нагадуе, казку давнiх вiкiв розповiдае…».

Михайло Ломацький

Заворожений свiт

По цей бiк Чорногори

По той бiк Чорногори

По цей бiк Чорногори

«Не знаю я, браття, о милi, чого огортае м'я сум?

А та, Сокiльська-княгиня, не сходить ми, браття, iз дум…»

    О. Ю. Федькович

«А менi не лише Сокiльська княгиня, але й усi гуцульськi гори, не сходять iз дум…

А туга за ними „гадиною бiля серця в'еться"…»

    М. Ломацький

Заворожений свiт

Що тягнуло прапредкiв наших гуцулiв у високi гори й глибокi темнi лiси Карпат? Яка свiдома, чи пiдсвiдома сила гнала iх у непрохiднi нетри i дебри лiсiв?

Може надiя, що там, i лише там, зможуть заховати й зберегти в повнiй чистотi та величi все минуле, первобутне; чи, як казали «старовiччину», оте все, що кожному народовi найдорожче й найцiннiше?

Вони не помилилися, а надiя не завела iх.

Власне, нiде-iнде, лише в гуцульських Карпатах, задержано було найбiльше нашоi «старовiччини» (давнина, минуле, старовина, – старовiччина). Щаслива людина з своiм минулим; людина, яка не забувае своiх юних днiв – днiв весни». Вона ними живе, в них шукае у потребi розради i потiхи, з них черпае життеву силу й наснагу та надiю на краще майбутне, а з-поза темних хмар бачить золоте сонце.

Щасливий, сильний i неподатливий та з завдатками на соняшне майбутне е той народ, який мае минуле. Минуле, яке вiн любить, цiнить, шануе i дбайливо зберiгае.

Минуле, старовина-старовiччина, це е для народу немов корiння для дерева. Дерево не може жити i рости без корiння – воно зiв'яне i всхне… Так i народ без минувшини – пропадае, заникае. Мабуть нiхто iз племен нашого народу не зберiг стiльки давнини, як те плем'я, що осiло в Карпатських Бескидах. Це плем'я звемо гуцулами. Воно зберегло наше минуле, давне – «старовiтське» – в переказах, повiстуваннях, обрядах, побутах, пiснях, колядах-щедрiвках, у казках i повiр'ях.

Ось за це заслуговуе те наше гуцульське плем'я на вдяку i пошану так, як шанували колись молодi гуцули старикiв за iх згадки про старовину, за повiстування, за спiванки та казки, якi переповiвши, чи переспiвавши, закiнчували стереотипним:

«Сидить поте на вороте, на вiтер си здуло,

Ми бих це не повiстували, ек би так не було».

* * *

Тяжко жилося нашим гуцулам в Карпатах, але iх душi i думки линули туди, ген далеко, звiдкiлля зайшли в Карпатськi гори iхнi прапредки. Мабуть з далеких пiль, рiвнин, степiв, з-над широких рiк, з-над глибоких морiв. Зайшли й принесли з собою згадки про: «сади-виногради», «зеленi вина», «сiрих, круторогих волiв у плузi», «яру пшеницю», «боi iз поганцями-песеголовцями», «плавби човнами по морю та тихому Дунаю».

Отже, не пожалiймо часу нi труду й загляньмо хоча б одним оком у тi нашi високi Карпати. Послухаймо повiстувань про iх давнину, старовiччину, а знайдемо й почуемо щось таке, що нас зацiкавить, а може й зворушить. Старовiччини ж там дуже богато! Правда, це лише перекази, а то й казки, але i в них багато цiнноi правди – тре