Приятель небiжчика

Андрiй Юрiйович Курков

До книги увiйшли два гостросюжетних романи Андрiя Куркова. У першому – «Приятель небiжчика» – головний герой шукае найманого вбивцю, щоб замовити… власне вбивство. Здавалося б, усе передбачено. Та наслiдки його рiшення виявилися драматичними i несподiваними (а iнакше у Куркова й не бувае). Другий роман – «Не приведи мене в Кенгаракс» – мiстичний трилер. Його герой, студент, наймаеться супроводжувати таемничий вантаж, за яким починаеться справжне полювання…

Андрiй Курков

Приятель небiжчика. Романи

Приятель небiжчика[1 - Переклад з росiйськоi Леся Герасимчука© Л. А. Герасимчук, переклад украiнською, 2003]

1

Якби я палив, було б легше пiсля кожного тихого, ззовнi недоладного i невiдчутного скандалу, випалювати по кiлька сигарет, i дим, нiкотин, що тим часом стае не те щоб змiстом або запахом життя, але чимось вiдволiкаючим, – нiби фiмiам, що пахтiе на мою пошану: вiн допомагав менi в черговий раз побачити в подальшому моему iснуваннi радiсть. Але я змалку не палив i вважав, що починати палити в тридцятирiчному вiцi – або дитячiсть, або дурiсть.

Дощ нiяк не починався. Бралося на вечiр. Дружина зачинилася у ваннiй, але це не було звичайним прийманням ванни. Я теж iнодi зачиняюсь у ваннiй, хоча з якого дива мав би соромитися власноi дружини. Оце й притичина, що все з’ясовуе: ми давно вже далекi одне вiд одного. Увечерi, лягаючи в постiль, ми роздягаемося в темрявi, а при денному свiтлi, приймаючи ванну, соромимося власноi оголеностi. Оголенiсть тут – це ранимiсть. Вона те саме сказала б. Але мене також можна поранити, i найчастiше це робить вона. Ми вже й не говоримо про це, хоча ранiш намагалися все з’ясувати й направити словами.

Здавалося б, осiнь – пора тепла, що вiдходить, початок сезону збереження минулого тепла в iм’я прийдешньоi зими, щоб не змерзнути. Час заклеювання вiкон та балконних дверей. Коли ще сама природа так сприяе про вiднову чи змiцнення затишку, фiзичного й душевного. Але що вересень для нас? Нiчого. Ми мовчимо, спiлкуемося вигуками. Кожен сам собi варить каву i смажить яечню.

Час покласти цьому край. Нема куди пiти: однокiмнатну квартиру навпiл не подiлиш.

Любов до стрибкiв у воду з вишки пригадувалася щоразу при визираннi з вiкна нашого восьмого поверху. Але не давала потрiбного iмпульсу для стрибка. Я зроду не самогубець. Життя поза межами мого побуту менi дуже подобалося. З якимось легким завмиранням у грудях я проходив iнодi ввечерi Хрещатиком, намагаючись роздивитися обличчя вечiркових дiвчат, що чекають на клiентiв на лавках чи бiля водограю пiд кiнотеатром «Дружба». У сутiнках, при штучному мiському освiтленнi вони виглядали привабливо, як вишуканi намальованi, багатообiцяючi силуети, що звичайно кидають якийсь олiвцевий погляд з книжкових мелодраматичних форзацiв i палiтурок. Я легко уявляв себе iхнiм клiентом чи навiть наближеним, другом. Але уявляти себе – це ще далебi не бути. Менi багато чого бракувало: рiшучостi, грошей. волi. Але вони, як перша ластiвка трибу життя з американського кiноекрану, дарували надiю на те, що й iншi солодкi американськi малюнки оживуть i миготiтимуть навколо мене, тут, у Киевi. І мене порве це миготiння, що поступово перетворюеться на життя i витiсняе життя минуле, в усьому тимчасове й обридле кожною своею деталлю, кожним складником, кожною газетною статтею, що докладно його ж описуе.

2

Ще студентом iнституту iноземних мов я полюбляв приятелювати з iноземцями. У них я вчився i мовам, i якомусь iншому розумiнню життя. Вони так вiдрiзнялися вiд нас, як може вiдрiзнятися бiлий гриб вiд iжачка. Внутрiшня наша вiдмiннiсть могла зрiвнятися лише з якоюсь вiдверто зовнiшньою, як-от у наведеному прикладi. У них було iнше дитинство, iншi iгри. Вони менi й розповiли про одну гру, що якоiсь митi заволодiвае вже не першим i не десятим поколiнням дiтей, якi не знали радянського дитинства. Гра проста: треба скласти ланцюжок iз знайомих, що виведе тебе, примiром, до королеви Англii чи до Маргарет Тетчер; колись вона була бiльш актуальна. Виходило, що майже кожен граючий мiг через трое-четверо пов’язаних мiж собою i з ним людей