1918. Мiсто надiй

Максим Анатолиевич Бутченко

1918 рiк. Павло Вiтко, офiцер армii УНР, мав тiльки двi любовi у своему життi: до Украiни й до дружини Ганни. Та тепер дружина далеко, а мрiя про незалежнiсть Украiни ще далi. Неймовiрними зусиллями Павловi та його бойовому товаришевi вдаеться вирватися з оточення бiльшовикiв. А тим часом «червонi» встановлюють своi порядки в Киевi. Усiх незгодних кидають за грати. Ганнi також загрожуе небезпека. Але давнiй ворог Павла, командир загону Муравйова Вiктор Примаков рятуе ii вiд безчестя. Вiн закоханий у Ганну до нестями… На полi бою невблаганна доля зiштовхне запеклих ворогiв – Павла i Вiктора. Хто вийде живим зi смертельного герцю? Чи доля дасть Ганнi шанс знову побачити Павла?

Максим Бутченко

1918

Мiсто надiй

Ця книжка написана завдяки щоденнiй пiдтримцi моеi дружини Тетяни, чий образ дуже схожий на одну з героiнь.

Також хочу висловити велику подяку редакторам Ганнi Дядченко та Івану Андрусяку

Роздiл 1

Хлопчик бiг. Кожен його рiзкий видих перетворювався на маленьку хмарку, що подiлялась на невагомi пластiвцi, якi майже миттево танули у щiльному сiчневому морозi. Інодi хлопчик озирався, вдивлявся у далину Великоi Володимирськоi вулицi, шукаючи позаду чоловiчi фiгури у зимових кожухах. Але щоразу такi спроби призводили до того, що вiн вiдхилявся вiд курсу, пiдтягуючись до двох трамвайних рейок, якi на бiлому покривалi снiгу здавалися сiрими смугами. Тодi хлопчик неодмiнно послизавсь на холодному залiзi, вкритому кригою, наче карамеллю, й безладно махав руками, щоб зберегти рiвновагу. Мимоволi можна було подумати, що такими жестами вiн когось кличе, вiдчайдушно потребуючи пiдтримки, але раптом передумуе. Хлопчик на мить зупинявся, переводячи дух, i бiг далi. На перетинi Володимирськоi з Фундуклеiвською, поруч iз готелем «Франсуа», вiн знов озирнувся, змiстився до трамвайних шляхiв, не втримався i зрештою впав неподалiк вiд чотириповерховоi будiвлi з високими, тонкими вiкнами. Пiднятися йому допомогли мiцнi чоловiчi руки. Хлопчик, знову ставши на ноги, спробував обтруситися, а тодi пiдвiв голову, щоб подякувати своему несподiваному помiчниковi. Перед ним постав середнього зросту чоловiк у двобортнiй офiцерськiй шинелi; на правому боцi мав синьо-жовту кокарду. Добротний одяг свiдчив про високий чин. Незнайомець справляв приемне враження: в’юнкi примруженi очi, тоненькi вусики, легка усмiшка.

– Чого ж ти, малий, пiд ноги не дивишся? – чоловiк заговорив першим, вивiвши хлопчика iз зацiпенiння.

– Я поспiшав… Хотiв попередити батька, – протягнув хлопчик.

– Про що ж, дозволь дiзнатися? – усмiшка зникла з обличчя незнайомця.

– Я… був на Андрiiвському… гуляв… І тут бачу: з Подолу йдуть… багато iх! Кричать… Сюди йдуть… – недоладно заговорив хлопчик.

– Зачекай-зачекай! Нiчого не розумiю. Хто йде? – запитав чоловiк.

Але вiдповiдь з’явилася сама: у глибинi вулицi почалася стрiлянина. Спалахи пострiлiв за долю секунди набрякали в повiтрi, вибухали й розлiталися навколо хвилястою луною. Стрiляли здалека, мабуть, десь бiля Десятинноi.

– Так, тiкай швидше! Нi з ким не розмовляй. Ти зрозумiв? – чоловiк трохи нахилився до хлопчика. Той завмер, хотiв був щось сказати, навiть вiдкрив рота, однак саме в цю мить гучнi вiдзвуки кулеметноi черги наповнили повiтря одноманiтним клацанням.

– Марш! Бiжи! Нi з ким! Чуеш, нi з ким! – чоловiк схопив хлопчика за плечi й трохи потрусив його, нiби хотiв таким чином позбавити малого будь-яких сумнiвiв, що зазвичай кружляють над потоками думок, наче пара. Хлопець кивнув i побiг далi, а офiцер рушив до будинку Центральноi Ради.

Вiн поспiшав. Серце вистукувало азбукою Морзе слова молитви. Тире-три крапки-тире-тире-пауза-тире-тире-крапка. Прискорений серцевий ритм iнодi збiгався з шорганням нiг, що рухаються по мерзлiй кiрцi свiжого насту i розганяють тiло по тунелю вулицi, наче кров по судинах. Уже кiлька днiв у Киевi розбухае бiльшовицьке повстання, гнiйною раною стiкаючи з «Арсеналу», Шулявки, i ось тепер – Подiл. Із середини сiчня червоногвардiйцi, бiднота й фабричнi робiтники, напханi ленiнськими листiвками та зброею, обстрiлюють житловi квартали.