Камiнна душа (збiрник)

Гнат Мартинович Хоткевич

Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури

До книги талановитого украiнського прозаiка, драматурга, мистецтвознавця, критика Гната Хоткевича (1877–1938) увiйшли три повiстi: «Авiрон» – зразок «попереджувальноi» лiтератури, «Камiнна душа» – про життя гуцулiв – волелюбного народу, його iсторiю, побут, звичаi, i повiсть «Тарас Шевченко» (твiр побачив свiт уже пiсля смертi автора, у 1966 роцi) – про життевий i творчий шлях великого поета.

Гнат Хоткевич

Камiнна душа (збiрник)

© Н. М. Шумило, пiслямова, 2009

© Н. М. Шумило, Г. І. Павленко, коментарi, 2009

© Ю. Ю. Романiка, художне оформлення, 2012

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010

Авiрон

I

Уже давно нема Моiсея…

О, навiщо, навiщо вiн кидае нас?.. Поки вiн тут, поки вiн з нами – всi певнi i всi спокiйнi. Всi знають, що недалеко, серед них, пророк Божий, з котрим говорить сам Адонай i котрий без страху дивиться в лице Господа сил. Як дитина тiшиться коло матерi й вертае до своiх забавок, бо чуе близько хранителя свого спокою, так Ізраiль, бачачи Моiсея серед сонму, стае певним, спокiйним i вертае до своiх справ.

– А що, Моiсей нiчого не говорив? – вставши ранком, спитае сусiд сусiда.

– Нi, нiчого. Бодай я не чув, – вiдповiсть йому той, вибираючи слiди снiдання з бороди. – А що хiба?

– Та нiчого… Я так собi. – І, помовчавши, додасть: – Бачив я вчора його на судилищi. Ей, великий муж!..

– О так, так! – киваючи багато разiв головою, притакне сусiда, i вони розiйдуться спокiйнi, певнi, що не стрiне iх нiяка пригода, а чи й стрiне, то е кому подумати й порятувати. Вiн усе знае, все вмiе, бо йому помагае сам Господь.

Так!.. Великий вiн, Моiсей! Вданi словеса Господнi во уста його, i премудростю Бога опоясанi чресла його. По слiдах Божих iдуть стопи його, i мудрiсть Всевишнього на ньому. Очi його бачили висоту й силу Творця, i чуло грiм глагола з небес вухо його. Божу борозну веде! Сiе Божий виноград, виноград найлiпший, i нам дае пити з чашi благостi Господньоi.

Де ж ти тепер? Сило, нащо кидаеш нас i робиш безсилими? Вiтре, пощо перестаеш обвiвати лиця нашi, а серцям даеш горiти на вогнi наших страстей? Великий пророче!.. Невже ти не знаеш хитання Ізраiлевого i невже не чуеш пiдбурюючих речей Корея з сонмом його, i Айнана, i брата, рiдного брата мого Датана? О, затули вухо свое, Боже, на хулу iх i не клади меча помсти на безумiе iх! Дай iм час схаменутися, бо вони схаменуться, й пiзнають сохраняющого путь iх вдень i вночi, i падуть перед тим, хто тримае iх життя силою звука iменi свого.

* * *

Так говорив у душi молодий Авiрон i блукав неприкаяно серед шатрiв юдейських, напiвсвiдомо прислухаючися до гомону людей, перескакуючи через купи смiття й палицею вiдбиваючися вiд псiв.

Уже давно отаборився Ізраiль тут, коло Синайськоi гори. Мiж шатрами вже стiльки назбиралося рiзного бруду, що годi було пройти. То була розкiш псiв i малих дiтей. Вони, i тi й другi, як тiльки блиснуло сонце, виповзали з своiх закуткiв i починали бабратися в тiм смiттi, шукаючи зогнилих останкiв iжi. А знайшовши, починали битися – дiти з дiтьми, пси з псами або перемiшуючися; а той, хто подужав, з’iдав, сопучи та поглядаючи навколо – чи не хоче хто вирвати. Коли ж надходив час обiду, матерi, пискливо верещачи, починали бiгати по тих смiтниках, знаходили своiх дiтей, i часто можна було бачити, як яка-небудь розпатлана юдейка, призиваючи всi прокльони з небес, волокла двох дiтей, мов кошенят, за шивороти, а третього пiдштурхувала спереду ногою.

А його нема! Нема того, хто все велить бути чистими, велить митися часто й далеко вiдносити смiття вiд шатрiв. І жiнки не дають собi труда вiдiйти навiть кiлька ступенiв, а виливають усе тут же, одхиливши тiльки поли. Коли ж хто пригадае iм накази Моiсея, вони тичуть тому в руки свое начиння й кричать:

– Неси сам, коли ти такий мудрий! Нехай несе, нехай несе, не перешкоджайте йому.

– Якби ти мав стiльки дiтей, як я, ти не хотiв би навiть уночi встати для себе.

І здiймався крик, i галас, i хмара докорiв. «А ми хiба знаемо? Може, завтра ж рушимо з цього мiсця i нiколи вже не розiб’емо на